Вы здесь

Піщанське протистояння

П равославна віра — це дивовижна віра, адже той, хто належним чином виконає хоча б основні її настанови, воістину пізнає серцем Бога. Ця свята віра, передана Апостолами від Самого Христа Спасителя і розтлумачена святими отцями Христової Церкви, є рідною нам навіть на генетичному рівні. Коріння наше тягнеться до Святої Київської Русі — святої, у першу чергу, своїми православними ідеалами. Кров наша освячена аскетичними подвигами і молитвами величезної кількості православних святих, що уподібнились Богові і тепер моляться за нас перед Престолом Всевишнього. За роки радянського безбожжя ми, на жаль, забули про це. Але вигодуваний соковитими плодами з церковного древа народ наш і донині живиться з того невичерпного джерела Божої любові, хоч і не помічає цього. Народ наш — терплячий, часто не розумний головою, але мудрий серцем — покірно мовчить аж доки не усвідомить небезпеки, доки не помітить, що ворог підбирається до його найбільшої святині — до віри, котра освячує його серце...

Успенская церковь с.Пески
Успенська церква в с.Піски

Все це сталося у селі Піски Лубенського району...

Православна церква тут існує вже кілька століть. Сама церковна споруда є пам'яткою архітектури початку ХІХ століття. Піщани власноруч будували її з міцного брянського дуба, а потім, у роки лихоліть, рятували від руйнації. Зберегли її і від безбожних рук радянських варварів.

На початку 30-х років і пізніше, у 60-ті, церкву не розібрали, як того вимагало партійне керівництво, а перетворили спочатку на комору, а потім на зерносховище. Під час Великої Вітчизняної війни, у 1943 році, в церковну будівлю влучили два снаряди, імовірно радянські, але дивним чином вони не вибухнули, і церква не зазнала ушкоджень. Інакше ніж дивом таке назвати важко. Можливо, то був результат чийогось молитовного заступництва?! А як так, то, напевне, жили у селі справжні молитвеники і подвижники благочестя, чиїми молитвами стоїть піщанська Свято-Успенська церква і донині.

Зрозуміло, що сьогоденні її прихожани не такі сильні у своїй вірі, як їхні діди-прадіди. І чисельність їх не така, як у дореволюційні часи. Дає про себе знати атеїстичне виховання кількох поколінь. Та церковне життя у Пісках поступово налагоджується. Настоятель храму о. Олександр (Бубирьов) спілкується не лише з бабусями-прихожанками, але й з молоддю, несе слово Боже, як то кажуть, у люди. Знають батюшку і в піщанській школі, і в єдиному на всю Войнишанську сільраду дитсадочку. За згодою батьків діточки дошкільного віку (а це близько сорока довірливих душ) завжди причащаються Крові і Тіла Христових у дні двонадесятих та великих свят.

Одним словом, віра православна відроджується і починає жити у серцях нащадків, для котрих старі піщани берегли свою Успенську церкву всіма правдами та неправдами.

— Церква, це, у першу чергу, не споруда, а люди. Навіть, якщо йдеться про пам'ятку архітектури. — зауважує отець Олександр, настоятель піщанського храму.

о. Олександр (Бубирьов)
о. Олександр (Бубирьов)

— Головне тут — живе спілкування. За два роки, які я прослужив у Пісках, у нас з прихожанами склалися міцні й довірливі стосунки.

І ось на цю православну ниву захотіли насіяти своїх плевел баптисти-євангелісти [1]. Як зазвичай, взяли дозвіл на оренду Будинку культури та й повісили традиційне для себе оголошення: збираймося, християни, пізнавати Слово Істини та співати духовних пісень. У Пісках таких собі абстрактних християн віками не бачили, та й виявилося, що бачити не хочуть. Тому зібралися до Будинку культури у «повній бойовій готовності», тобто захопивши про всякий випадок у кожні руки по ломаці. Баптисти були шоковані. Такого опору вони ніде не зустрічали. А приїхало їх чимало: і їхній благочинний району, і представники з Полтави. Навіть американський проповідник прилетів, сподіваючись, що його тут зустрічатимуть із квітами. Але... Дивна річ! Православні піщани виявились дійсно православними і відмовились від споживання баптистських релігійних сурогатів. Незвані гості назвали таке ставлення до себе нехристиянським. Та, насправді, все зовсім інакше.

Історія свідчить, що віротерпимість у тому розумінні, яке нам сьогодні нав'язують закордонні горепроповідники, споконвіку була властива язичникам, а не християнам. Причина цього в тому, що у язичників (за всіх часів) поняття істини, як такої, фактично відсутнє. Язичники вважають, що у кожного з нас своя «істина», і що жодна з релігій не володіє істиною у повному — християнському — значенні цього слова.

Достатньо згадати Римський Пантеон — вельми показове зборисько всіляких богів і божків поганського роду. Деякий час, з міркувань толерантності та політкоректності, там знаходилась навіть статуя Христа. Проте, християнам це було не до вподоби. Вони відмовилися поступитися своєю вірою заради псевдотолерантності і спокійного власного існування. Гоніння, як ми пам'ятаємо, розпочалися не за віру у Христа — язичники без проблем прийняли його у свій пантеон. Причина гонінь — у християнському протистоянні псевдовірам, у відмові християн визнавати істинність (рівнозначність з християнством) інших вірувань.

Згадаймо і часи татаро-монгольської навали. Відомо, що тривалий час Православна церква не закликала народ до протистояння монголам, адже вони були віротерпимими язичниками і жадали тільки влади та грошей. Однак після прийняття ними ісламу — віросповідання нетерпимого до іновірців — преподобний Сергій Радонезький дав своє благословення на озброєний опір ординцям. Причина таких змін у тому, що мусульманська орда стала небезпечною не тільки для гаманця, але й для душі народу.

Отже, цілком очевидно, що вірність своїй вірі і захист її цінностей навіть ціною власного життя, а не те що благополуччя — це вияв суто християнського світогляду, на відміну від поганської всеїдності і нерозбірливості.

Сьогодні домінує мода на язичество. Проте, опинившись на передовій міжрелігійного протистояння, піщани довели своє право називатися православними і намагатимуться відстоювати його й надалі.

Така тверда віра явлена на ділі, напевне, є результатом щирої любові до Православ'я. Яким чином така любов прививається спробуємо дізнатися від пастиря, котрому Христос волею долі вручив піщанську паству.

— У мене бувають випадки, коли я не відразу допускаю до Хрещення, — намагається пояснити суть справи о. Олександр. — Якщо восприємники не знають ані молитви «Отче наш», ані Символу Віри, я прошу їх підготуватися краще і прийти іншим разом. І, знаєте, приходять. Люди часто не виконують своїх релігійних обов'язків лише тому, що не знають їх і, на превеликий жаль, не дуже стараються їх пізнати. Я намагаюся донести до піщан необхідні знання, і наголошую на потребі ВИКОНУВАТИ заповідане православною вірою. Тому що, коли ми самі навчимося основам своєї віри, навикнемося на практиці застосовувати її принципи, тоді і ближні довкола нас скоріше зрозуміють, що то за скарб — Православна віра. Вона ж квітне у наших глибинах. Іноді ми навіть не розуміємо чому вчиняємо так чи інакше. Щось нас движе, змушує, кличе. Душа людська за природою своєю християнка, а це означає, що їй притаманні православні прагнення та ідеали. Православ'я — це ж найдавніша форма християнства, у якій істина Христова збереглася неушкодженою. Знаєте, коли ми тільки-но прийшли до віри, на початку 90-х, то власноруч переписували молитовки, тропарики.... У нас не було нічого, і ми змушені були прикладати власні зусилля заради пізнання Православ'я. А зараз скільки літератури!? Тож сьогодні, у першу чергу, потрібно не мудрувати, а вчитися, читати задля пізнання: і книжки, і газету нашу єпархіальну, і журнал наш «Мгарський колокол». Купіть хлібинку — для тіла, і книжку, журнал чи газету — для душі. Насичуйтесь не лише матеріальним, але й духовним хлібом, і тоді у нас все буде гаразд.

Що ж до піщанського інциденту, то батюшка впевнений: стався він виключно по причині лукавого підходу баптистів до своєї справи.

— Вони повинні були чесно підписати свою об'яву: «баптисти-євангелісти», а не ховатися під загальним «християни». Для наших людей християни — це виключно православні віруючі. А до «ряжених» усякого роду ставлення у них просте і конкретне.

 

[1] Баптизм (від гр. «занурюю у воду» ) — протестантська секта, що виникла на початку XVII століття в Англії, але швидко переселилася до Північної Америки. В Україну та Росію баптизм проник у XIX столітті, та серйозна небезпека, що загрожувала неосвіченим селянам від поширення цієї єресі, а також грубе блюзнірство та наруга над православними святинями, викликали деякі міри боротьби з нею. На території СРСР особливе поширення баптисти отримали лише після 1917 року.

Баптисти вважають, що єдине джерело богопізнання — Біблія. Вони не приймають православні таїнства, обряди, пости, відкидають шанування хреста, святих мощей та ікон, призивання Божої Матері, ангелів і святих, поминання померлих. Хрестять лише дорослих через повне погруження у воду. Відсувають баптисти й чернецтво, духовенство, священицьку ієрархію, але з числа своїх членів вибирають пресвітерів, проповідників і служителів (дияконів).

Ця секта розпадається на безліч толків: «штундисти», «євангелісти», «євангельські християни», «християнські баптисти», «баптисти сьомого дня» тощо. Власне євангелісти з'явилися на початку ХХ ст. серед баптистських осередків Америки.

Журнал «Мгарский колокол»: №45, октябрь 2006