Чому був зруйнований Успенський собор Києво-Печерської лаври
|
|
Руїни Успенського Собору
Києво-Печерської Лаври |
...9 жовтня 1941 р. вищий керівник СС і поліції «Південна Росія» обергрупенфюрер СС Фрідріх Єккельн отримав секретну шифротелеграмму з Берліну.
«Таємно. Фюрер наказав, щоб священики, ченці — місцеві віряни або служителі культу — не могли мати доступу в монастир, який знаходиться на території цитаделі Києва. Монастир у жодному разі не може бути чимось на зразок місця паломництва або релігійної святині. Охорону (монастиря) слід передати поліції і після передачі зруйнувати його. Верховне Головнокомандування Вермахту, Штаб оперативного керівництва, Відділ оборони країни (4-QU) № 02316-41, підписав Шеф Орпо з комендатури G 2 (01) № 526-41 (G)».
Наказ походив із найвищих кіл політичного керівництва Третього Рейху — він був підписаний безпосереднім начальником Єккельна, керівником Ordnungspolizei, імперської поліції громадського порядку, оберстгрупенфюрером СС Куртом Далюге, який відповідав за охорону Гітлера й найвищих нацистських сановників, а відтак і за виконання їхніх найсекретніших та найделікатніших доручень. Пізніше з'ясувалося, що зловісне розпорядження щодо «монастиря в Києві» було санкціоноване самим рейхсфюрером СС Генріхом Гіммлером, верховним начальником усієї німецької поліції, після відвідин ним головної ставки Гітлера у Східній Пруссії Вольфшанце.
Прихований сенс того, що відбувалося, став зрозумілим Єккельну трохи пізніше, після прибуття до Києва довіреної особи й ординарця Гіммлера штурмбанфюрера СС Гельмута Дьорнера. Останній був наділений особливими повноваженнями від рейхсфюрера й привіз інструкції по здійсненню таємної операції, яку очікувалося провести за сприяння рейхскомісара України Еріха Коха. Ось тоді і з'ясувалося, що криється за пильною увагою нацистських ватажків до старовинного монастиря на дніпровських кручах. Формальним приводом для вчинення блюзнірства стала... диверсія на Оглядовому майданчику Верхньої лаври. Німці легковажно влаштували там спостережний пост і юрбами ходили туди, аби помилуватися дніпровською далечінню. Проте на другий день окупації Києва, 20 вересня 1941 р., коли нацистська пропаганда самовпевнено віщувала, що «ворог повержений і вже ніколи не підніметься», радянським саперам вдалося підірвати на майданчику цілу артилерійську батарею на чолі з її командиром оберстом Гансом-Генріхом фон Зейдліцем-унд-Голау.
За традицією, що склалася в німецькій армії, загиблим офіцерам посмертно надавали чергове військове звання. Тому в донесенні, що було відправлено до рейхсканцелярії 7 жовтня 1941 р., Зейдліца іменували вже генералом. Отак він виявився найзначнішою військовою втратою вермахту за весь час облоги Києва й подальшої дворічної окупації міста. Крім того, вибухи в Лаврі виявились прелюдією «мінної війни», що охопила незабаром українську столицю. Все це, поза сумнівом, завдало найпотужнішого морально-психологічного удару по честолюбству загарбників та їхній впевненості у власній невразливості. Простежується прямий зв'язок між подіями в Києві в останній декаді вересня 1941 р. й несамовитою реакцією на них Гітлера.
Подальші дії німецької сторони були підказані найпримітивнішими уявленнями про помсту в дусі середньовічного принципу Vergeltung (відплата), повсюдно культивованого в Третьому Рейху. Оскільки безпосередні виконавці диверсії виявилися недосяжними, була застосована випробувана тактика перенесення агресії на матеріальні або символічні об'єкти, в даному випадку — безцінні пам'ятки культури. Рішення вчинити наругу над Успенським собором повністю вкладалося в цю варварську систему. Окупанти особливо не приховували, що головним мотивом їх дикунського вчинку була тривіальна помста. Отто Кляйн, співробітник зондерштабу образотворчого мистецтва, що займався вилученням художніх цінностей у Музейному містечку, пізніше згадував: «Від одного солдата я дізнався, що ціла рота солдатів була підірвана росіянами і на знак відплати за це було заплановано підірвати Успенський кафедральний собор в Лаврі».
І все-таки вирішальною підставою при здійсненні цього лиходійства для нацистів слугували, швидше за все, ідеологічні міркування. Ще 29 вересня 1941 р. Гітлер заявив у бесіді з Борманом і Розенбергом, що Німеччина не зацікавлена в існуванні в Україні єдиної сильної Церкви. По зловісній іронії долі, якраз напередодні йому надіслали найперше донесення про вибухи в центрі Києва й диверсію в Лаврі. Можна припустити, що саме після цієї депеші «монастир на цитаделі Києва» почав сприйматися в Берліні як зародок патріотичного й національно-визвольного опору й асоціюватися з ворожими, антинімецькими силами.
Слід відзначити, що чимало високопоставлених нацистів пізніше трактували події в Печерському монастирі саме в такому сенсі. Альберт Шпеєр, міністр озброєння Третього Рейху, був упевнений, що «рейхскомісар України Еріх Кох вирішив знищити символ її національної гордості і наказав висадити церкву». Ще один свідок Фрідріх Хайєр, офіцер вермахту в сані євангелічного священика, зі слів офіцерів київського відділення військової розвідки (Абверштеле) стверджував, що «швидше за все, за акцією стояли керівник Партійної канцелярії Мартін Борман і рейхcкомісар Еріх Кох, які переслідували мету позбавити Україну її ідеологічного центру, щоб, якщо церква й буде знов відновлена, то вже не пробуджуватиме історичних споминів...»
Про ідеологічне підѓрунтя провокації повідомляє й Едвін Грюцнер, технічний інспектор однієї з військових частин, дислокованих в окупованому Києві. Він встиг відвідати Лавру до вибуху й знову побував там невдовзі після трагедії: «За кілька днів до нас дійшли чутки, що в Лаврському монастирі вибухнув пороховий льох. Але як? Лише нещодавно Хардер і я побували там, ми роздивлялися мумії в гробницях, а також прославлену церкву. Для гранати, вибухових речовин там просто не було місця. Але все ж таки, коли ми прийшли туди знову, то зрозуміли, що там було місце й для вибухівки. Ми виглядали присоромленими перед уламками пам'ятки культури. Есесівці знову довели німецьку непохитність. Набагато пізніше ми дізналися, що церква була підірвана за наказом рейхскомісара України Еріха Коха. Символ української національної гордості мусив був бути знищений».
|
|
Найвищі військові та поліцейські
функціонери Рейху в окупованому Києві. 1941 р. |
Підготовка вибуху в Лаврі набула широкого розголосу у різних військових і цивільних відомствах Третього Рейху і навіть викликала велику стурбованість у їхніх службовців. Вже 13 жовтня 1941 р. чиновник центрального апарату Міністерства східних окупованих територій д-р Отто Бройтігам склав спеціальний меморандум, в якому попереджав про негативні наслідки даної акції:
«Під монастирем у київській фортеці, який має бути зруйнований, очевидно, мається на увазі знаменита «Лавра», найдавніший монастир Росії та України. [...]
Руйнування території монастиря надзвичайно вразило б як національні, так і релігійні почуття, і тим самим завдало б важкого удару нашій політиці в Україні. З огляду на те, що там поховано безліч ченців, такі дії могли б розглядатися як блюзнірське осквернення кладовища.
Комуністи не наважувались замірятися на Лавру і навіть, приблизно до 1935 р., пускали туди ченців.
Світова громадськість, напевно, дуже сильно відреагувала б на руйнування Лаври.
Тому варто було б замислитись над тим, щоб зберегти Лавру як пам'ятку архітектури значної культурно-історичної ваги, але не відроджувати її як монастир».
Але до цього застереження ніхто й не думав дослухатись. 18 жовтня Єккельн видав наказ про виселення з Верхньої лаври всіх її мешканців і заборону доступу туди музейних співробітників. У наступні тижні з Успенського собору з великим поспіхом вивозилися експонати, котрі німецькі «експерти» відбирали за довільним принципом; зокрема, безцінні зібрання ікон (колекції Харитоненка та Порфирія Успенського) були вилучені повністю, проте більша частина церковного начиння й шитва, навпаки, залишена напризволяще як «ідеологічно шкідлива для націонал-соціалістського світогляду».
Немов у виправдання майбутньої акції, керівник Головного управління імперської безпеки (РСХА) Рейнгард Гейдріх видав 31 жовтня 1941 р. секретну директиву про ставлення до Православної церкви та її святинь. У цій директиві він застерігав про «велику політичну небезпеку і небезпеку в царині світогляду», яку може викликати відродження релігійного життя на окупованих територіях, і закликав протистояти цій тенденції шляхом «закриття розташованих у східних областях Церков, заражених єврейськими догматами», за допомогою «певних умінь».
Якими «уміннями» збиралися скористатися нацисти в Києві, з'ясувалося на секретній нараді, влаштованій за наказом Гіммлера наприкінці жовтня 1941 р. На ній у присутності Єккельна, Дьорнера та Коха обговорювалися конфіденційні питання, пов'язані з використанням... «плану мінування міста Києва». Судячи з усього, на цій зустрічі йшлося про терміни проведення «відплатних дій» у Лаврі та розподілялися ролі їхніх учасників. До найбруднішої роботи з виконання «наказу фюрера» були залучені солдати із зондеркоманди 4а, що входила до складу сумнозвісної айнзацгрупи С, яка нещодавно відзначилася в Бабиному Яру. Свідки бачили, як вони заносили в Успенський собор якісь важкі ящики, і шеф зондеркоманди штандартенфюрер СС Пауль Блобель мало не привселюдно базікав, що це вибухівка.
Разом із тим пропагандистське прикриття операції виявилося дилетантським. Організатори провокації не зуміли знайти несуперечливого пояснення тому, що сталося. У донесеннях до Берліну вибух в Успенському соборі був представлений як невдалий замах радянських підпільників на словацького президента Тісо. Проте задля уникнення дипломатичного скандалу ця версія не отримала офіційного підтвердження; більш того, навіть самий приїзд словацької делегації до Києва замовчувався в місцевій пресі. Натомість киянам було запропоновано абсолютно відмінне тлумачення подій. Напередодні трагедії довкола Лаври були розклеєні оголошення, в яких сповіщалося про заплановані роботи... з розмінування собору. Задля безпеки мешканцям найближчих кварталів було наказано на цілий день залишити свої житла. Відразу після вибуху німці намагалися виправдати руйнування храму необхідністю знищити заряд, який було неможливо знешкодити інакше. Таким чином, більшість киян були чудово обізнані, хто насправді підірвав храм, скориставшись слушною нагодою.
Степан Скрипник, майбутній предстоятель Української автокефальної церкви, намагався по свіжих слідах з'ясувати обставини трагедії. Чимало десятиліть по тому він написав про це так: «Всі старожили та свідки київських вибухів свідчили, що викликали їх заложені большевиками міни. Положили вони їх і під головну лаврську церкву. Оповідали, що німці знали про це та виключили на деякий час струм до тих мін, а пізніше, забравши з церкви, в якій був музей, безцінні скарби, довели до вибуху». Від киян приховали лише те, що радянська вибухівка була трофейною і в храм її занесли самі німці.
Педантично виконуючи горезвісний «наказ фюрера», окупанти не обмежилися знищенням Успенського собору, а приступили до систематичного руйнування споруд монастирського комплексу. За допомогою так званої Розборочної контори на протязі двох років вони повністю знищили або сильно пошкодили 33 корпуси Верхньої лаври, а також усі розташовані тут храми. Відвідавши Печерський монастир 22 червня 1942 р., гауляйтер Еріх Кох не втримався від їдкої репліки: «Все це буде підірвано. Тут будуть зведені споруди для фюрера». Навіть напередодні своєї втечі з Києва восени 1943 р. нацисти не відмовилися від цих варварських задумів. Цинічну оцінку цих намірів висловив німецький архівіст Вольфганг Артур Моммзен, який залишив 10 жовтня 1943 р. наступний запис у своєму щоденнику: «...гебітскомісар Києва та керівник СС Києва домовилися знищити Лавру, тому що вона була національною українською святинею. Яка короткозорість і тупість! Роботи вже почалися у значному обсязі, і було б щастям, якби росіяни розбомбили Лавру вщент для того, щоб таким чином був прихований цей злочин проти культури». Показово, що службовці СД ще в січні 1944 р. намагалися отримати в штабі 75 дивізії вермахту підтвердження про закінчення робіт із руйнування Печерського монастиря.
І наостанок кілька слів про те, звідки було отримано наведену вище інформацію і чому вона не була оприлюднена раніше. Частина документів збереглася лише у вигляді мікрофотокопій, що як військові трофеї потрапили до архівів Британії та США із західної зони окупації. Інші джерела, на кшталт горезвісного наказу Гітлера від 9 жовтня 1941 р., є текстами радіоперехоплень, отриманих дешифрувальниками з британської Урядової школи кодів та шифрів в Блетчлі-Парку (графство Бакінгемшир). Чимало документів було засекречено в роки холодної війни й ідеологічного протистояння двох суспільних систем. У Радянському Союзі у свою чергу ретельно приховували відомості, одержані під час слідства у справі німецьких військовополонених та інтернованих осіб, зокрема протоколи допитів Фрідріха Єккельна, на яких він повністю зізнався у своїй співучасті в підготовці вибуху Успенського собору.
На жаль, широкому розголосу цих відомостей нині заважають уже сучасні ідеологічні міфологеми та суспільні забобони. Кампанія з «нормалізації німецької історії», що почалася у ФРН в середині 1990-х рр., не сприяє правдивому висвітленню трагічних подій Другої світової війни. Вітчизняні історики та журналісти теж мимоволі або свідомо виявились заручниками цієї ситуації, пропонуючи в своїх роботах вигадані «реконструкції» подій, засновані на відвертих домислах. За цих обставин постає своєрідна правова колізія. Німецька сторона продемонструвала виняткову педантичність у розслідуванні військових злочинів 70-річної давності, у які були вплутані громадяни Федеративної республіки. Згадаємо хоч б діяльність прокуратури Гамбурга, яка витратила 30 років для реабілітації власних громадян у справі про «матч смерті». То ж чи не варто громадським організаціям України звернутися до німців з позовом щодо руйнування Успенського собору, щоб домогтися нарешті вичерпних пояснень щодо цього злочину століття?
Опубликовано: 04/11/2012