Вы здесь

Доповідь

на відкритті V Покровських міжнародних
місіонерсько-просвітницьких читань

Ваші Високопреосвященства і Преосвященства!
Всечесні отці! Браття й сестри! Пані та панове!

Митрополит Филип (Осадченко)Дозвольте вітати всіх вас на відкритті V Покровських міжнародних місіонерсько-просвітницьких читань — традиційного представницького науково-практичного форуму, що ось уже уп'яте збирає представників духовенства і мирян з України та інших країн для обговорення найважливіших питань свідоцтва Церкви в сучасному світі. У цьому залі зібралися однодумці, що прагнуть блага Святої Церкви і працюють во славу Божу. Присутні тут є різними, кожен має свій досвід свідчення, у кожного свої напрацювання і своє бачення способів вирішення завдань, що стоять перед нами. Єдність же наше — у Христі, спільність наша — у Святій Церкві, до якої кожен із нас належить, живлячись від Святих Таїнств, отримуючи дари Духу для проходження кожним свого служіння. Про це пише великий просвітитель апостол Павел: «Дари різні, але Дух один і той же; і служіння різні, а Господь один і той же; і дії різні, а Бог один і той же, Який чинить все в усіх. Та кожному дається прояв Духу на користь. Одному дається Духом слово мудрості, іншому слово знання, тим же Духом; іншому віра, тим же Духом; іншому дари зцілень, тим же Духом; іншому чудотворіння, іншому пророцтво, іншому розрізнення духів, іншому різні мови, іншому тлумачення мов. Все ж це чинить один і той же Дух, розділяючи кожному особливо, як Йому завгодно» (1 Кор. 12:4—11).

Ми вже звикли, що після вітань і добрих побажань високих гостей відразу починається робота, і всі доповіді пленарного засідання мають винятково діловий характер. Проте сьогодні, думаю, буде доречним спочатку все ж відійти від цієї традиції, оскільки наші Читання ювілейні — П'яті. І відбуваються вони в рік святкування ювілеїв, найважливіших для церковного свідчення: двадцятиріччя Харківського архієрейського собору і Предстоятельского служіння Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, і десятиліття створення Синодального відділу релігійної освіти, катехизації та місіонерства.

Те, що відбулося 20 років тому в Харкові — дивне свідчення дії Промислу Божого в світі, і особливого піклування Божого про Святу Свою Церкву. Ситуація, з погляду світської «розсудливої людини» була для Церкви абсолютно програшною і цілком безнадійною: щойно виник розкол, підтримуваний впливовими політичними силами; Свята Церква зазнавала справжніх гонінь; політична криза посилювала атмосферу нестабільності та невпевненості. Проте слова Господні: «Я створю Церкву Мою, і брами пекла не здолають її» (Мф. 16:18) — непорушна істина. Створена Христом, розбудована «на підґрунті Апостолів і пророків, маючи Самого Ісуса Христа наріжним [каменем]» (Єф. 2:20), Церква не лише вистояла проти гонінь, не тільки пройшла через горнило спокус, але і зміцніла. Церква, звільнившись від людського гніту, набула свободу в Дусі.

Дією Промислу Божого здійснилося й обрання нинішнього Предстоятеля Церкви — особливою дією Благодаті, яка завжди зцілює немочі та піклуеться про Святу Церкву. Високопреосвященніший Володимир, що посідав тоді Ростовську кафедру, зійшов на древній Київський митрополичий престол, прийнявши на себе не лише знаки Первосвятительської гідності, але і поклавши на рамена тяжкий хрест.

Нести цей хрест було б абсолютно неможливо силами людськими. Але в тому і велич Предстоятельского подвигу Його Блаженства, що Митрополит Володимир повністю віддав себе і своє служіння в руки Божі, довірився Богові, Який є Главою Церкви. І тоді, коли піклувальники про благо Церкви пропонували вдатися для «спасіння Церкви» до людських методів, Предстоятель відповідав словами зі служби новомученикам ісповідникам: «Не люди спасають Церкву». От саме так, не людськими зусиллями, не політичними мудруваннями, але смиренним стоянням в Істині Церква вижила.

І Блаженніший Митрополит Володимир увійшов до історії Церкви не лише як мудрий домоправитель, улаштовувач винограднику Христового, але й як смиренний архіпастир, людина Божа і людина Церкви, який уміє побачити в тому, що відбувається, волю Божу і прийняти її у спасіння.

Церква за двадцять років новітньої історії розквітла та зміцніла. Відроджені древні і побудовані нові храми, на місці колишнього запустіння повстають із небуття та засновуються нові обителі, дзвенять дзвони. Найважливіше ж, що розбудовуються храми людських душ. Після десятиліть «нового вавилонського полону», після задушливої атмосфери примусового безбожництва люди, маючи спроможність дихати в церковній атмосфері, вперше почали відчувати прагнення до Горнього, усвідомлювати істинність древньої церковної мудрості: «Душа за природою християнка».

Благословенням Його Блаженства, рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви десять років тому було утворено Синодальний відділ релігійної освіти, катехизації та місіонерства Української Православної Церкви. За минулі десять років здійснилося багато чого. Були успіхи (в усякому разі, так видається нам, але про це хай судить Бог). Були недоліки. Однак усі ці роки з нами порадами, благословенням, молитвами — особисто і на відстані — був присутній люблячий і дбайливий Предстоятель Церкви, Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир. Його роль і участь в місіонерсько-просвітницькій роботі Церкви складно переоцінити, і, здається, тільки з майбуття можна буде роздивитися усі грані такого служіння Його Блаженства.

Сьогодні ж дозвольте від імені усіх нас, — організаторів, учасників і гостей Читань — подякувати Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України Володимиру за його неослабну увагу до духовної просвіти й місії Церкви в сучасному світі. Прийміть, Ваше Блаженство, наші молитовні благопобажання всесильної допомоги Божої у Вашому служінні, сили духу та тілесної міцності, щоб і нам, Вашими святими молитвами, під Вашим Первосвятительським омофором, нести кожному своє служіння во славу Божу, на благо Святої Церкви.

Високоповажні слухачі!

З трибуни Читань неодноразово звучали більш менш ґрунтовні доповіді, присвячені аналізу виконаної роботи, нинішнього стану справ і планів на перспективу. Я дозволю собі в короткому слові розглянути лише декілька аспектів багатогранного місіонерсько-просвітницького служіння Церкви, і вказати наше бачення шляхів вирішення завдань, що стоять перед нами.

Сьогодні ми повинні, не залишаючи увагою поточних задач, виробити спільне бачення, концепцію сучасної церковної освіти, як взагалі, так і в подробицях; як на сьогодні, так і на перспективу.

Пробний варіант підготовленого проекту Концепції освіти, як і концептуальний варіант документу про недільні школи викликали жваву дискусію. Відразу намітилося декілька точок зору, іноді полярних. Проте наша принципова позиція така: хоча неможливо виробити будь-який документ, який би задовольняв абсолютно всіх учасників освітнього процесу, майбутні Концепції освітньої діяльності Церкви, окремих її аспектів мають бути підтримані теоретиками і практиками, священнослужителями і мирянами, найширшою батьківською і викладацькою спільнотою.

Ми не хочемо штучного документу, який би являв кулуарний інтерес для вузького кола людей. Ми готуємо сучасну загальноцерковну концепцію, і я був би дуже вдячний всім учасникам форуму, якби вони зробили свій внесок у справу формування спільної, узгодженої позиції з концептуальних питань освіти.

Проте в нашому свідченні у сфері освіти, в концептуальних моментах нам слід бути точними у формулюваннях і дотримуватися святоотецького розуміння основних проблем сучасної педагогіки. В першу чергу це стосується широко вживаного поняття «духовність».

У поширеному енциклопедичному варіанті визначення духовності говориться, що «Духовність — в найзагальнішому сенсі — сукупність проявів духу у світі і людині. У соціології, культурології, а ще частіше в публіцистиці «духовністю» часто називають об'єднуючі засади суспільства, що виражаються у вигляді моральних цінностей і традицій, сконцентровані, як правило, в релігійних ученнях і практиках, а також у художніх образах мистецтва. У рамках такого підходу, проекція духовності в індивідуальній свідомості називається совістю, а також стверджується, що зміцнення духовності здійснюється в процесі проповіді, просвіти, ідейно-виховної або патріотичної роботи. У марксизмі духовність асоціюється з ідеологією».

У психологічному розумінні «духовність — це вищий рівень розвитку та саморегуляції зрілої особистості, на якому основними мотиваційно-смисловими регуляторами її життєдіяльності стають вищі людські цінності. З точки зору психології, духовність розуміється як високорозвинена форма психічного, як високоморальний початок у психічному житті, як прагнення до ідеалу, здатність до самоаналізу вчинків і переживань тощо. У цьому випадку зазвичай протиставляють духовність — високу культуру почуттів, думок і вчинків, та бездуховність — їх низьку культуру, приземленість, корисливу спрямованість тощо».

Нарешті, якщо розглянути суспільне сприйняття змісту духовності, виявиться, що близько чверті громадян поняття «духовність» пов'язують із вірою в Бога, релігією, Церквою; біля п'ятої частини вважають, що духовність — це сукупність позитивних моральних якостей людини, до них можна віднести і тих, хто цей термін розуміють як душевну чистоту, мир, гармонію; трохи менше десяти відсотків вважають, що духовність — це, передусім, інтелектуальне багатство людини, її розум, кругозір, культура, вихованість».

На жаль, саме такими поняттями і оперують часто ті, хто приходить у Церкву, але ще не набув глибокої церковності і церковного розуміння речей. Це тим важливіше, що часто саме неофіти найбільш активні, але у своїй активності в Церкві вони нерідко реалізують той нецерковних багаж, який інколи скоріше шкідливий, ніж корисний.

За вченням Апостола Павла, духовна людина чітко відрізняється від людини душевної. Духовною є та людина, яка має в собі дію Святого Духу, тоді як душевною людиною є та, у кого є душа і тіло, але хто не стяжав Святого Духа, Який дає життя душі: «Душевна людина не приймає того, що від Духу Божого, тому що вона вважає це безумством; і не може розуміти, тому що про це потрібно судити духовно. Але духовний судить про все, а про нього судити ніхто не може» (1 Кор. 2:14—15).

І в тому ж Посланні до Коринфян Апостол Павел проводить відмінність між духовною людиною і плотською. Плотська людина не має Святого Духу у своєму серці, але зберігає всі інші духовно-тілесні функції людської істоти. Тому очевидно, що термін «плотська людина» відноситься не до тіла, але означає душевну людину, яка позбавлена Духу Всесвятого і у своїх діях співвідноситься тільки зі своїм так званим біологічним «Я»:«І я не міг говорити з вами, браття, як із духовними, але як із плотськими, як із немовлятами у Христі. Я живив вас молоком, а не твердою їжею, бо ви були ще не в силах, та і тепер не в силах, тому що ви ще плотські. Бо якщо між вами заздрість, спори і розбіжності, то чи не плотські ви? і чи не по людському звичаю чините»? (1 Кор. 3:1—3).

Згідно з Апостолом Павлом, духовна людина — та, хто стала сином Божим по благодаті:«Отже, браття, ми не боржники плоті, щоб жити по плоті; бо якщо живете по плоті, то помрете, а якщо духом умертвляєте справи плотські, то живі будете. Бо всі, водимі Духом Божим, суть сини Божі. Тому що ви не прийняли духа рабства, щоб знову жити в страсі, але прийняли Дух усиновлення, Яким взиваємо: «Авва, Отче»! Цей самий Дух свідчить духу нашому, що ми — діти Божі» (Рим. 8:12—16). Духовною є та людина, яка свідчить про Святий Дух у середині свого серця і твердо знає, що вона є житлом Святого Триєдиного Бога.

Більше того, Апостол Павел говорить і категоричніше: «Хто живе по плоті про плотське мислять, а хто живе по духу — про духовне. Міркування плотські суть смерть, а міркування духовні — життя і мир, тому що плотські міркування суть ворожнеча супроти Бога; бо закону Божому не підкоряються, та й не можуть. Ті, що живуть по плоті, Богові догодити не можуть» (Рим. 8:5—8).

Отже, спроба називати сприймані по-світському піднесеність, витонченість, естетизм та «культурність» як «духовність» призводить до того, що ми підміняємо найважливіше поняття виховання, і замість дійсної духовності виховуємо чуттєвість і душевність, які, як уже показано, від духовності сильно різняться. І тому не можна допустити, щоб в документах церковних і творах православних віруючих педагогів-теоретиків і практиків заняття спортом або вишивання бісером називалися розвитком духовності.

Повертаючись до теми свідчення, хочу відзначити, що наша Церква — Церква мучеників. І свідчення мучеників, як у стародавні часи, так і в часи новітні, є основою всякого свідчення Церкви. За словами Блаженнішого Митрополита Володимира: «Як людина може висловити Істину? Усією своєю істотою. Істина не вимагає мучеництва, але мучеництво є однією з форм висловлення Істини перед викликом неправди. Мучеництво є свідченням непомильності Істини. Всесвітній, позачасовий характер мучеництва тільки підтверджує неземний характер ідеалів мучеництва: бути з Христом, із Творцем, для Якого смерть не є перешкодою, а лише черговим випробуванням. Особливо важливий для нас досвід новомучеників, відносно недавно постраждалих за віру, християнські переконання, а значить тих, що жили у світі, подібному до нашого сучасного світу з його традиціями і звичаями. Цим вони ближче для нас, тому що жили і відчували майже як ми. Якщо муки перших віків християнства були спрямовані на тіло людини, то муки ХХ століття характеризуються великим психологічним тиском і насильством над особистістю. Звичайно, в такій обстановці виникає більша спокуса вклонитися «золотому тільцеві». Переконання відмовитися від віри приймають дуже витончені психологічні форми. Приклад стійкості новомучеників ближчий нам, ніж зразок мучеників першохристиянського часу. Умови життя новомучеників зрозуміліші нам. У годину гонінь в радянський період ... засоби масової інформації переконували у відсутності необхідності Бога. Повітря було просочене атеїзмом. Психологічна колізія полягала у відмові від своїх християнських переконань і прийнятті безвір'я як релігії більшості. Наставали часи Максима Сповідника...Подвиг Максима Сповідника показав, що не та релігія вірна, якої дотримується більшість, але та, яка істинна, хоч і нечисленна по кількості своїх прихильників. Свідчення новомучеників є формою проповіді — проповіді образу Божого в людині, який незгладимий, якщо людина сама не дозволить собі його розтоптати. Цей образ Божий в людині і животворить тіло ід ух під час будь-яких випробувань, якщо людина твердо наважилася наслідувати те, що обрала, — Бога, Його заповіді».

Тому глибоке вивчення спадщини новомучеників, використання їхнього досвіду є для нас найважливішим завданням. Хотілося б, щоб і на цьому форумі ми приділили цій темі достатню увагу.

Як ніколи гостро стоїть перед нами і проблема кадрова. Є непогані напрацювання, є достатньо вивірені програми викладання різних предметів для різних напрямів церковної освіти і просвіти. Однак ми відчуваємо кадровий голод.

Сьогодні ми ще раз свідчимо, що покласти викладання Закону Божого в недільних школах, викладання християнської етики в системі світської освіти, викладання теології на кафедрах світських вузів тільки або переважно на духовенство — шлях, приречений на невдачу, хоча би внаслідок практичної завантаженості кліриків здійсненням богослужінь, Таїнств і треб, духовним керівництвом, соціальним служінням тощо. Водночас виключити з освітнього процесу кліриків, покликаних вже через своє положення в Церкві до учительства, також не видається доцільним.

На наш погляд, кадрове забезпечення освітнього процесу повинне йти таким чином:

Основну масу предметів як у недільних школах, так і в системі світської освіти повинні викладати миряни, що мають достатню педагогічну освіту і богословську підготовку в навчальних закладах, визнаних Українською Православною Церквою. Окрім, скажімо, богословсько-місіонерських відділень духовних шкіл, в Україні є достатня кількість педагогічних вузів; компетентні та уповноважені на це представники Церкви можуть клопотати про визнання Церквою дипломів вказаних вузів як підстави для викладання предметів духовно-моральної спрямованості, за умови відповідності осіб, що мають такі дипломи, певним моральним і світоглядним вимогам Церкви.

Питання ж керівництва, особливо духовного окормлення, в системі недільних шкіл, консультативну допомогу і, при потребі, викладання певних предметів в системі загальної середньої освіти, а також велику (або навіть більшу) частину предметів вузівського циклу слід здійснювати духовенству. Зрозуміло, для викладання не буде достатньою тільки наявність духовного сану і певного досвіду бездоганного пастирського служіння. Вкрай важливою буде і світська освіта пастиря-викладача, педагогічна або гуманітарна.

Проте дозволю собі повернутися до теми, якої торкалися, напевно, протягом усіх попередніх форумів. Викладання будь-якого предмету в світській школі в першу чергу вимагає якісної професійної підготовки педагога, математика, біолога або філолога. В принципі, навіть учитель середніх моральних якостей зможе, при відповідному досвіді, освіті та методичному забезпеченні, навчити учня або студента основам математики, біології чи філології. В освіті ж церковній, і не лише в системі недільних шкіл, але і в церковному свідченні в системі освіти світської, важлива сама особистість педагога. Говорячи про Бога, Церкву, життя у Христі педагог передає свій особистий досвід Зустрічі з Богом, своє особисте переживання християнства. Якщо інакше — те усе зведеться до заучування деяких відомостей про християнство, тоді як вивчення християнства природно має на увазі знайомство з Христом, а вже через Нього — Який є «Путь, і Істина, і Життя» (Ін. 14:6) — сприйняття християнства.

Небезпечною тому є спроба залучення до викладання духовно-моральних дисциплін людей малоцерковних, що не живуть літургійним життям. Не можна вивчати щось про християнство, та ще з вуст непричетних Христові людей. І тому сьогодні перед усією Церквою стоїть завдання молитовного подвигу виховання таких викладачів, які мали б і якісну педагогічну освіту, і освіту духовну, і особистий досвід християнства, а не лише мали би деякі «відомості про Христа».

Будь-яке викладання будь-якого духовного предмета харизматичне. Учитель ділиться з учнем своїми духовними багатствами, і ділитися може тільки тим, що сам здобув. Тому ми скептично ставимося до спроб досконалої уніфікації всього, що стосується церковно-викладацької діяльності. Складно (точніше, неможливо) систематизувати, класифікувати та уніфікувати все, що стосується духовного виміру життя. Краще, ймовірно, говорити про деякі загальні напрями діяльності, залишаючи, однак, достатньо великий простір для творчості, для особистого досвіду, особистої харизми вчителя.

Безумовно, проблемою є визнання державою дипломів духовних шкіл. Пошуки механізмів такого визнання сьогодні ведуться на різних рівнях. Ми свідчимо: таке визнання потрібне зовсім не для підняття престижу Церкви, або для можливості проникнення випускників духовних шкіл в систему освіти. Таке визнання має відображати історичний факт: система духовних шкіл дає серйозну гуманітарну освіту, цілком порівнянну з вищою світською. Навпаки, невизнання церковних дипломів говорить сьогодні про дискримінацію за ознакою приналежності до релігії важливої й історично, і практично гілки системи освіти — церковної.

Поки не увінчалися успіхом і спроби законодавчого підтвердження права Церкви засновувати учбові заклади. Це також дуже сумно, оскільки тут також Церква перебуває в нерівному положенні в порівнянні з іншими інститутами суспільства. Думаю, що в підсумковому документі Читань нам слід вказати нашу спільну позицію: церковні дипломи мають визнаватися державою, а Церква повинна мати право засновувати учбові заклади світського характеру, з викладанням в них на основі християнського світогляду.

Місія Церкви сьогодні різноманітна, і не обмежується тільки системою освіти. Церква свідчить про Христа, здійснюючи соціальне, тюремне служіння, окормляючи військовослужбовців, опікаючи інститут шлюбу і сім'ї. Проте головною справою Церкви є заклик до Христа, спасіння всіх і кожного.

Втім, як уже сказано раніше, ми несемо різні служіння Одним Духом в Єдиній Церкві. «Як в одному тілі у нас багато членів, але не в усіх членів одна і та ж справа, так ми, багато, складаємо одне тіло в Христі, а нарізно один для іншого члени. І як, по даній нам благодаті, маємо різні дарування, [то], [чи маєш] пророцтво, [пророкуй] у міру віри; [чи маєш] служіння, [перебувай] у служінні; чи вчитель, — у вченні; чи увіщатель, перестерігай; чи роздаватель, [роздавай] у простоті; чи начальник, [начальствуй] зі старанністю; чи благодійник, [благодій] із привітністю. Любов [хай буде] невдавана; відвертайтеся зла, приліплюйтеся до добра; будьте братолюбиві один до одного з ніжністю; у шанобливості один одного попереджайте; у старанності не слабшайте; духом полум'янійте; Господові служіть. Будьте однодумні між собою; не високоумствуйте, але послідуйте покірливим; Якщо можливо з вашого боку, будьте у мирі з усіма людьми» (Рим. 12:4—11,16,18)

Бог свідок наших старань. Богові ж і належить вдячність і хвала за наші досягнення. Милостивий Бог також хай виправить наші погрішності й помилки. Ми ж, з радістю сприймаючи волю Божу, благу, угодну і досконалу (Рим. 12:2), будемо й надалі кожен обробляти ниву, вручену нам Творцем. У цьому хай допоможе усім нам Бог.

Дякую за увагу.

ФИЛИП,
Митрополит Полтавський і Миргородський,
Голова Синодального відділу
релігійної освіти, катехизації та місіонерства
Української Православної Церкви,
Ректор Полтавської Місіонерської Духовної Семінарії
доктор богослов'я

Київ, 23 жовтня 2012 р.