Вы здесь

Два оповідання з давно минулих літ

Страницы

Край дороги

Край дороги. Мал. Тамари Твердохліб
Мал. Тамари Твердохліб

Баба Ониська стояла на перехресті доріг поблизу Лубен. Одна дорога, звивиста, (і двом підводам розминутися затісно) тікала попід гору до монастиря. Інші дві слалися рівним широким шляхом на Полтаву і в протилежний бік до самого Києва.

Київським трактом в обидва боки частенько ішли підводи із зерном, дровами або соломою. Вони ніколи не ставали біля бабиної хати, хіба що призупинялися на мить, щоб запитати старої, чи вірним шляхом вони прямують. Вози із людьми — ті завжди перепочивали біля її нехитрого обійстя. Чи то коней нагодувати, чи самим з криниці напитися. А то й з бабою погомоніти. Бабі було веселіше жити при дорозі, як не як, а всі новини почути від подорожніх могла тільки вона.

Обабіч дороги з обох боків прослалися людські городи, а трохи далі — очеретяне заболоття і качинячий ставочок, який влітку трохи не до самого дна висихав (а качки все чогось ходили до того чорного мулу, видзьобуючи якого-небудь пічкурика або карасика). Тільки бабина біленька хатка під іще нестарою стріхою стояла край дороги, яка повертала на монастир за півверсти від села. Майже все її обійстя було всіяне квітами. Високі мальви поспиналися до самої стріхи, а кручені паничі позалазили на ті мальви, і на соняхи, і на самий тин, перетворивши його на квітуче диво. Здалеку бувало задивишся і гадаєш, як воно ото так, суха деревина, а цвіте.

*   *   *

Перед Зеленими святами баба Ониська вибілила хату, і ружі аж замайоріли на тлі біленького окола. Баба частенько сиділа на лаві попід вікнами і дивилася на захід сонця. Десь там Київ і Лавра свята. Нещодавно їхали прочани з Полтави до Києва; зупинялися водиці попити. Стара й просила їх подати за неї записочку в Лаврі. Серед прочан були і письменні, то вони і записали її за здравіє, а Карпа і всіх родичів померлих за упокій. Ониська кинула у воза їм пиріжків з ягідьми, яйця і горіхів. А ще зв’язала чималий оберемок чорнобривців до мощів Агапіта цілителя. Добре замотавши букет у вогку ганчірку, перев’язала і подала старшому чоловікові на ім’я Пилип.

«Ви водичкою поливайте, чуєте, то вони і тиждень будуть свіжими, наче тільки-но з грядочки», — сказала так і перехрестила Пилипа і всіх, хто був на возі.

Коні повернули до Мгарського монастиря і потягли воза з людськими душами на богомілля. Прочани завжди завертали до старого козацького монастиря, щоб вклонитися святому Афанасію сидячому, помолитися на дорогу, а ще меду монастирського купити. Через деякий час вони вже верталися і, минаючи бабину хату, махали їй брилями. Баба трохи підвелася з лави, поправила хустку і ще раз перехрестила прочан. Хоча сонце було вже високо в небі, але якось по-осінньому затьмарилось в той день. Хмари стояли на дощ. Люди поспішали, щоб до вечора встигнути до Пирятина.

Вже і тиждень минув, і Трійцю відсвяткували (баба сходила до обідні в Мгар, де й одговілася). Під вечір вона сідала край хати і пильно вдивлялася старечими очима крайнеба, чи не їдуть назад прочани. Коли не було хмар, обличчя баби Ониськи неначе молодшало у променях вечорового сонечка. Проти сонця зморшки на чолі і скронях гладшали і майже зникали. Тоді вона і сиділа не згорнувшись вузликом, а прямесенько, гарнесенько, як на вечорницях. Лише підборіддя із сивою волосиною трохи тремтіло від напруги і тонкі губи шепотіли молитву.

Вона любила сонечко, бо змалечку воно завжди її тішило, зазираючи у шибку батькової хати. А більш за все любила схопитися ще удосвіта і дочекатися сходу. Вона спостерігала, як зірочки зникають в заграві нового дня, як перші промені осяюють хрест на монастирській дзвіниці, і як Божий світ ожива, зустрічаючи світило перлами росяних крапель. Вони вигравали в ранковому сяйві, перемигувалися між собою і від легесенького вітерцю, який хвилями гойдав левади, скочувалися зеленими стеблинами до спраглої землі. До схід сонця вітру не було, а от тільки почне розвиднятися, то і вітер де й візьметься. Тоді здавалося, що присульські оболоні аплодують сонечку, бо ж той вітерець народжував радісний шелест в заплавах, куширах і на луках. Довго іще дівчинкою вона дивилася на росяні намиста, що повдягали трави, милувалася відблиском монастиря в річці і щиро посміхалася, коли цю картину порушував якийсь короп чи в’язь, скидаючись якраз проти великого дзвону або вікон собору. Неначе і рибині закортіло помолитися в церкві, так вона сміливо пірнала у шибки.

А ще більш дивовижною і загадковою запам’яталася яскрава зірка, яка частенько з’являлася на сході. Вона сяяла рівним білим світлом і ніколи не миготіла, як інші. Їй і сонечко було раде, не проганяло мерщій з небосхилу. І ще довго цю зірочку було видно поруч із світилом. Ониська так і назвала її подругою сонця або світилкою.

Колись вона була світилкою на весіллі дочки сільського бондаря Ганни. Тримала маленьку свічечку і співала з іншими світилками навколо нареченої. Тоді і вона просила собі у Бога доброго чоловічка. А вранці дивилася на свою небесну світилку і гадала, чи ж і в мене буде така доленька яскрава, рівнесенька та безхмарна.

Та не судилося так, як молилося. Було й весілля, і вінець святий в церкві. Жили вони лагідно, в любові і достатку. Карпо, Онисин чоловік, все вмів робити. Золоті руки, а не людина. Та забрала його ота клята іспанка у вісімнадцятому. Півсела тоді ця пошесть винищила. Отак дав Бог чоловіка, так трясця забрала. І діточок не нажили.

Карпа поховали з почтом на монастирськім кладовищі. За життя він був гожий іконостаси різати. Сам добрий сницар був і друзів мав за помічників. Довелося йому поновляти ще гетьманське різьблення в соборі. Аж два роки працював. Тому і поблагословив його ігумен Амвросій після смерті покласти поряд з іноками. Було так, як диякон вже «Вічную пам’ять» возгласив, то із собору птаство все знялося в небо. Повилітали з-під склепінь і шпарин горобці, покружляли навколо куполів та й полетіли на цвинтар. Посідали на гілках навкруги від людей і зацвірінчали. Такий лемент вчинили, що не чути було, як земля падала на домовину. Вже й рік минув... Любили Карпа люди за добре серце і золоті руки. А пташки за те, що завжди з трапези крихти їм ніс у вузлику. А потім, із своєї верхатури підкидав крізь вікна на карнизи, особливо на свята. Бувало, стоїть він на риштуванні, щось до іконостасу приладнує, а горобчик залетить від Вседержителя і вниз — до Карпа. Сяде собі на образ і дивиться, як майстер працює. Та все голівку нахиляє, то в один бік, то в інший, отакої…

Не знала вона, як дівкою була, що доведеться удовою вік жити, та ще й в чужій хаті доживати. Після смерті Карпа пішла Ониська в прийми до тітки Домахи. Та теж овдовіла у вісімнадцятому. А єдина дочка Килина покинула матір і чоловіка та й повіялась десь за солдатами. Довго горювала мати, поки, виплакавши всі очі, впала на ноги. Довго сумував Килинин чоловік — Михайло, та і каже тещі: «Мабуть, мамо, за гріхи наші Господь не попустив пожити нам в купі щасливим життям. Піду я попрацюю Богові в монастирі. Може, розвидниться наша доля».

Він змалечку ходив до монастиря і любив його. Любив міцні стіни Спаського собору і високі постаті святих угодників на них. Ще як Карпові допомагав в його роботі, все задивлявся на святу Олександру зліва від головного аналою. А як сам залишався, то так руки до неї і простягав. Щось просив і цілував, цілував холодні стіни.

А ще в цьому соборі стояв трон. Гарний, червоний, із позолотою. На ньому, як живий, сидів святий Афанасій. Сотні літ він сидів, та так велично, в повному архирейському вбранні, немов би сам цар. Голова святого схилилася під тягарем владичної митри до самих грудей. Ох і намулила, мабуть, чоло за стільки літ, думав Михайло. Обличчя святого було запнуте парчевою наміткою, щоб ніхто з людей не бачив, як він молиться. Руки в шовкових рукавичках смиренно почивали на колінах. До ніг святителя прикладалися прочани і, завмерши біля трону, просили про свої потреби. Казав отець настоятель на службі, що Афанасій був колись патріархом у самому Царгороді. Михайло любив цього святого як родича, як близьку людину. А чого, хтозна. Може тому, що колись наснився Михайлові і подав червоне яблучко. Ось тоді він і подумав вперше, що владика запрошує в свою обитель. З півроку був послушником у Мгару, а потім положився у ченці. Тепер його звуть отець Модест.

*   *   *

— Тпру! Тпру! Бабо, ще не поночі, а ви і не впізнаєте своїх богомольців, — хтось гукнув з-за тину.

— Оце бува! Замріялася я про літа молодії. Поки мріяла, то вони минули, — радісно приговорювала баба, чимчикуючи до хвіртки.

Сонце було ще височенько над лісом і досить добре освітлювало воза, запряженого двома кіньми. Хтось з прочан загримів відерцем, поспішаючи до бабусиної криниці. Біля хвіртки Ониська зустріла Пилипа. Високий і плечистий Пилип з темними, як черешні очима, був ще молодим, але трохи підтоптаним дядьком. Кульгаючи на ліву ногу, він зупинився і поклонився бабі.

Вечір добрий, нене…

Добрий вечір, синку. Заходьте мерщій до хати, перепочинете.

Та ні, бабусю, — якось лагідно і сумно відповів Пилип, — треба спішити засвітла до Лубен доїхати. Там і сіно коням буде, а нам — де заночувати.

Послухайте, люди добрі, — звернулася вже до всіх Ониська — не зобижайте стару бабу. Я ж вас так чекала. Зайдіть, я щось скажу.

Ониська склала руки на грудях, благаючи прочан послухатись її.

— Ну, добре — протягнув Пилип — зайдемо, але ненадовго.

З Пилипом до хати зайшли ще двоє — Іван та Василь. Четвертий богомолець був ще парубок, Гриць. Він затримався біля возу, напуваючи коней.

Дядьки зайшли до світлиці, перехрестилися до образів та й посідали за стіл.

Крізь причілкове вікно останні промені сонечка протягли червону тятиву і полягали на великій іконі святого Миколая як раз на його ризах із жовтої сухозлотиці. У хаті було чисто прибрано (постаралася до свята Ониська) і тепло. Цим літом не було ще й разу спекотно і баба ще топила, бо любила, як в хаті тепло. Тоді і ноги менш боліли, і спати було краще.

До хати зайшов Гриць і допоміг бабі поставити казанок з борщем у піч. Потім Ониська засвітила каганець і поставила посеред столу. Сонце вже залишило стару ікону, ковзнулося по рушнику і зникло. На дворі смеркало.

У полум’ї каганця на столі з’явилося сало, хліб, цибуля, печена картопля. Всі ці наїдки прочани повитягали з торб, що мали при собі. Разом з харчами Пилип поклав на стіл якийсь згорточок. Баба принесла до столу горнятко з молоком, сіль і глек з темним духмяним напоєм.

— Почастую дорогих гостей тернівочкою. Ягоди сама збирала отамечки в ярузі під святою горою, — обертала язиком баба, наливаючи з незручного глека наливку у глиняні чарки.

Прочитавши «Отче наш», посідали вечеряти.

— Пригощайтеся, будьте ласкаві, та розкажіть…

— Ну давайте, тітко, для початку вип’ємо під вашою стріхою, — перебив її Пилип, — щоб дома не журилися.

— Хай їм важкенько гикнеться, — додав Іван.

Перехиливши чарки, заходилися закусювати. Після другої чарки баба подала борщ. Небагато вийшло дядькам того борщу, але по черпачку наточила кожному. «Ех, вдовина юшка, кажуть — наполовину із сліз», — думав Пилип, поглядаючи на бабу, яка сиділа проти нього за столом.

— Соромно і казати, тітко, а не виконали ми вашого наказу у святому граді, — мовив він, втираючи вуста рушником.

— А чого ж це так, га? — запитала баба.

— Не пустили нас у печери, гаспиди, — сказав Пилип і розгорнув вогке сіреньке полотно, що лежало на столі.

При світлі блимаючого каганця всі побачили оберемок іще квітучих чорнобривців. Світлицею поплив ладанний дух цілющого зілля.

— Ой, лишенько! — збентежено вигукнула баба, впізнавши свої квіти. — Хто ж вони, ці злодюги?

— Кажуть, нова влада. Їх там з півсотні було. Конями понаїхали до святих воріт і все вигарцьовують, бодай їм лиха година по спинах гарцює! — включився до розмови Іван, і його сиві вуси задрижали від гніву.

— Так може вони, той, як його, владику зустрічали або проводжали. Я пам’ятаю, як ото в наш монастир владико святий з Полтави приїжджав, то козаків на конях було сила-силенна. Тутечки, шляхом проходили, — махнула рукою до дверей баба.

— Та ми і самі так спочатку міркували, — мовив Пилип. — Коли ж благочестиві люди київські повідали, що вже рік, як немає владики митрополита. Вбили його оті…владарі.

— Ми бачили, як люди ходять на той горбок біля Лаври, де закатували владику. І плачуть, і моляться, — понуривши голову, додав Гриць.

В хаті стало так тихо, що можна було почути, як шарудять горобці в стрісі. Злегка потріскували дрова в печі, а старий бабин пес Сірко, обтрусившись біля порогу, де він до того лежав, поплентався до теплої груби. Чиясь ложка лунко впала на стіл. Баба перехрестилася. Всі мовчали. В іншій кімнаті було чутно, як важко зітхнула баба Домаха.

— Що ж це робиться в світі, а-а-а, — хитала головою баба Ониська, а разом з нею хитався і весь ослін, на якому вона сиділа.

— А оті, на конях, тітко, — продовжував Пилип, — козаки, але не наші. Все по-московському говорять, а як лаються, то, боронь Боже, дітям почути. Побачили нас, як ми хрестимося і поклони кладемо до землі, підбігли двоє. Піший один, а другий верхи. Та як крикне: «Пшол прочь, старорежимная сволочь!». А той, що верхи, нагайкою над головою отакої, отакої…

— Ми кинулися тікати, — вступив до розмови Василь, — дак вершник таки мене по спині наздогнав ремінякою.

— Побігли далі до лікарні — там можна прямісінько на печери вийти, — продовжував Пилип. — Сказали вартовому, що води треба набрати в джерелі. Той наш хлопець. Пустив. Спустилися стежкою до полтавської церкви.

Баба здивовано закліпала очима.

— Так у нас називають Воздвиженську церкву над печерами, бо її полтавський полковник Герцик колись побудував. Ще як Січ була, — пояснив Гриць.

— Так воно так, — закахикав Пилип. — Так ось, там нас і зупинили знову. Ми шапки познімали і просимося: «Пустіть нас, братики, у печери помолитися». Московські вершники були подалі, а ті, що піші — наче й по-нашому говорять, а часом по-їхньому, не розбереш, бісової матері. Так оті братики і кажуть, що їх начальство наказало нікого не пускати, і що тут вже ніхто молитися не буде. А ще, що нова влада повиганяє всіх ченців. Ми і, дійсно, жодного чорноризця не зустріли. А потім кажуть, забирайтеся геть, а то онде старшой побачить, то всипле вам іменем революції. Пустили нас лише далі вниз до джерел. Ото і всього ми в Лаврі помолилися, що на образ над входом до церкви. Богородиця така сумна з малятком, і вся одежина кулями побита так, що і глина пообсипалася.

А на джерелах зустріли місцевого візника. Питаємо, що це коїться в Лаврі. А він і каже, що неспокійно в місті, треба переждати. Може, наші прийдуть і повикидають оту босоту з обителі. А я ж і питаю, хто владику святого закатував. А візник підняв пальця до Верхньої Лаври: «Оті, анахтемські, іменем революції».

— Хто ж вона ця революція, — схаменулася баба, — що людей на смерть зводить? Звідки вона взялася на нашу голову? Які батьки її породили? А, може, вона тої, антихристова дочка? Гріх страшний кров людську проливати. А за духовних — хай її до землі болячка припне! Обличчя баби вкрилося зморшками, зів’яло, і з очей покотилися сльози.

— Багато зла людям наробила ота революція, трясця її матері. А, може, ще й більшої біди наробить за гріхи наші люті. Тільки і бачили ми Лавру знизу в небесах, коли воду святу набирали в криниці. Побрели низом до возу, що стояв на переправі біля Дніпра. А далі ми поїхали у Видубицький монастир. Там бачили і монахів, і богомольців, і старців. Помолилися там і за вас, і за ваших померлих. Переночували сяк-так і на ранній помолилися, а до обідні пішли у новий монастир, як його всі звуть. Він понад Видубицьким на горі, недалечко. Сходи туди ведуть цегляні, кріпкі. А краса доокруг, що й казати, самі діброви зелені і кручі, кручі… А під кручами Дніпро — благолєпіє! А оті сходи, кажуть, сам старець Іона з братією мостили. Щоб люди йшли і молилися, як ото на вервечці, кожна сходинка — «Господи, помилуй» читається. Отак воно і жити треба — з молитвою. В соборі нам показали могилу старця, а в лавці сказували, що він з наших країв полтавських губернських і ще що сто років прожив. Водили нас отець Нектарій на печери давні, там кісток людських сила-силенна. А над печерями зовсім нова церква. Так ми і там помолилися за вас. Ось вам, нене, і проскурки з Києва.

Закінчивши розповідь, Пилип звівся, дістав з торби три проскурки і подав бабі. Бабуся прийняла святиню в обидві долоні, поцілувала і благоговійно поклала на рушник, що лежав на столі замість скатертини.

— А квіти я вирішив вам назад привезти, — зітхнув Пилип. — Вони ж були з нами скрізь по святих місцях. Хай тепер вас потішать. Покладете за образи, а коли глянете, то і нас згадаєте. Помолитися, щоб живі-здорові були.

Він підвівся, узяв глека з наливкою, швидко розлив по повній.

— Треба їхати теперечки… а то дощ застане в дорозі. Онде знову грякає — мотильнув головою до вікна Пилип. — Давайте ж по третій, як там кажуть — до коліс. А вам, мамо, спасибі, мудрий борщ зварили. Будьте кріпкі.

Випили, втерли вуста, та й повставали дякувати Богові за трапезу.

— Ось постійте, — неначе щось згадала баба. — Послухайте! Ніж вам поночі блукати до тих Лубен, то краще зупиніться в нашому монастирі. У нас там зять баби Домахи, отець Модест, він вас поселить.

Прочани трохи погомоніли і зголосилися проситися на ночівлю до обителі.

— Підете пошукаєте його в келії або на просфорні. Скажете: баба Ониська поклон переказала.

Віз поволі рушив у бік монастиря, похитуючись на западинах.

*   *   *

Дощу в той вечір так і не було. А вранці, тільки-но розвиднилося, до Ониськи причвалав Охрім з Вільшанки. Колись він з Карпом по церквах наймитував. Охрім в дереві толк знав. Міг і рами до ікон справити, і полички, і мисники, і ступи, а коли попросять воза підчинити, то такі голоблі витеше — кіл, не кіл, а наче спис — рівненькі, гладенькі. Часом і діжки пробував робити, але так, для себе більше. Тут потрібна була не тільки хитрість особлива, а ще якесь невідоме йому чуття, яке приходить з досвідом. Отож і текли його діжки ручаями, вигинаючи клепки і рвучи обручи. Казав йому Микола бондар: «Щоб клепку зробити, самому треба в голові клепку мати». Ну, то й він і покинув ті діжки, бо мав кебу до іншої роботи.

Домасі зробив ночви з груші. Та саме Килину заміж оддавала, — щоб онуків купати, і замовила мати ті ночви. Великі, як човен, глибокі, як ясла — троє лопуцьків разом скупаються. Довго вони стояли в хаті біля одвірка (в клуню — боронь Боже, винести). Тож виходячи з хати, їх часто зачіпали, а баба сварилася. Раз сільська капела колядувала, то хтось з прудких дівчаток турнув ті ночви. Ночви, гупнувшись з усієї сили долу, загули, мов той дзвін. Казала Домаха, що отак і гули до самого Водохреща, тільки-но вухо наставляй. Тепер вже відгули — півні з них воду п’ють влітку.

Охрім поздоровкався з Ониською, поклонився до образів і сів під стіною, підмостивши на ослін скинуту з плечей чумарку. Його зморшкувате, як дубова кора, лице було повернуте до каганця, що жеврів на покуті. Ониська склала свої натруджені руки на спідниці, сидячи біля печі, і теж дивилася на вогник.

Покахикавши трохи і висякавшись для поважності, дід почав:

— Бачив учора вашу Килину в Лубнах. Вон то шо.

— Ну, тож кажіть! — сплеснула руками Ониська.

— Тож кажу, кахи-кахи, — закахикав дід. — Пішов ото я до міста, щоб, значиться, кухлики і ложки попродати. Ну, й побачив її на базарі.

— Яка ж вона, кажіть вже скоріше, — не терпілося бабі від цієї новини.

— Я її зразу не познав. Воно, сухібздя, коси пообрізало, ще й хустку червону нап’яло. Вся в шкірі до колін і підперезана. А на ногах не така, як ото в нас, взувачка, а чоботи! Хромові!

— Ото так, ошарашкою, і ходить? — не вірила Ониська.

— Ходить, капосне, ще й двох з наганами поруч водить. Щось їм скаже — оті пройдисвіти і хапають у людей то сало, то курку. І одне в торбу, одне в торбу. Вон то шо... І в мене ложки хотіли позабирати. А я як закричу: «Що ж ви, бісові діти, як вовки, зграєю ходите? Людей чесних оббираєте?». Хлопці сіпнулися до мене з наганами, а та примара щось бовкнула їм. Не розібрав їхньої мови. Відійшли. Я й до неї: «Чого це ти, Килино, лютуєш, людей перелякала?». А вона мені: «Це не люди, а одноосібники, які не хочуть пролетаріат підтримати в складний час. І мене тут звати товариш Акуліна Ігнатьевна, щоб ви знали».

— А ви ж їй що?

— Я й плюнув: «А-ку-лі-на! Ти ж Килиною з роду була. І батько твій так тебе звав. Пам’ятаєш батька? Чи забула?» Ну, ще вилаявся, для годиться, та згадав батька її, як він тутечки гусьми та курми торгував. Такий же трудар був, як і оті сердешні. Кажу, він би тобі такої прочуханки дав за оці злодіяння. Ой, дав би прикурити, щоб і очі повилазили. Вона трохи злякалася, цигарку з рота кинула геть та все оглядається, чи не почув хтось. А потім каже, що зараз війна, що красная армія контру б’йоть. Треба харчі для армії. Що був би батько живий — все б оддав для побєди робочих і селян. Вон то шо.

— Бач, батька згадала, хай царствує, праведник, — зітхнула баба.

— А я її: «Батько в могилі, а мати хоч і жива, та вже собаки часник товчуть. Лежить ненька, не встає, все за тебе Бога молить. Гріх великий маєш — матір покинула і чоловіка законного!».

— І що ж вона на це?

— Каже, немає вже гріха. Чуєш, Онисько, їй Богу, так і каже, немає вже гріха! Відмінили і назавжди. І що у партії робочих і селян все спільне: і чоловіки, і жінки. Живем, каже, як птиці. А ще, каже, матері не кажіть, що мене бачили. Вон то шо.

— З чого вона там і живе, голубко? — лагідно запитала Ониська.

— Казала, в комісаріатє працює по боротьбі з релігією і іншими пережитками історії.

— Хіба з цього проживеш? — не могла заспокоїтися баба. — І що вони там роблять?

— Бог її знає. Якщо отак і попів оббирає, то не пропаде, будьте ввєрєні, — запевнив дід. Бо, як пішла вона від мене не попрощавшись, то з отими в кожанках до церкви повернули. Видно, боротися з пережитками… Вон то шо…

— Ой, лишенько, такий гріх несе душа человєчеська, — ледь не плакала Ониська. — І в кого вона така вдалася?

— Так ось я й прийшов сказати, як воно, той…А як Домаха, сокорить, чи вже квокче?

— Слаба, зовсім слаба козачка стали. Бачать погано і чують через раз.

— Так, так. Хай би ще пожила, може, та, стерво, вернеться… Вон то шо… Тобі сказав, Онисько, а Домасі, як знаєш, чи будеш казати, чи ні. Тобі краще знати.

Охрім помовчав трохи і заходився збиратися додому. Підвівся, вдягнув чумарку і, намацавши в кишені дерев’яну ложку, подав бабі.

— На, даси Домасі. Дочка не забрала, хай мати їсть. А я завтра знову піду, мо де і ступу продам.

Вже на порозі Ониська подала діду Охріму згорточок.

— Візьміть, це квіти із самого Києва, по святих місцях ходили, як Килина колись було. Скажіть, що мати передали…

Сонце щедро заливало присулля найтеплішими літніми променями. Воно розпочинало свій щоденний кругообіг. Вічний, неповторний, життєдайний. Все живе і неживе освітлює воно на землі. Лише глибини серця людського непідвладні цьому могутньому сяйву. Там таїна, загадка, там свій всесвіт, своє сонце — Божественне. А серед ясного неба на сході ще довго палала, сперечаючись із велетенським світилом, маленька, але така нездоланна зірочка — небесна світилка.

Страницы