Блаженніший Митрополит Володимир: «Ера Християнства триватиме до Другого пришестя Христа»
Євангеліє — блага звістка про Воскреслого Христа, про створену Ним Церкву. У наш час, коли християнство інтерпретується величезною кількістю конфесій, вчення про Церкву набуває особливої актуальності. З кількома запитаннями щодо цього ми звернулися до нашого Предстоятеля — Блаженнішого Митрополита Володимира.
— Ваше Блаженство, від часів князя Володимира на Русі розпочалася нова епоха — ера християнства. Але й саму цю епоху можна розділити на певні періоди. Так, ми можемо говорити про час, коли народ приймав християнство, переважно з огляду на авторитет князя-хрестителя; був період, коли на Русі з’явилося чернецтво, а разом з ним і велика кількість святих, і більш глибоке осмислення віри; був період і боговідступництва. Владико, як Ви можете охарактеризувати життя Церкви на сучасному етапі?
— Я думаю, з Божою допомогою, ера християнства як у нас, так і в усьому світі триватиме до другого Пришестя Христа. Але кожному поколінню християн треба пройти свої випробування. У Святому Письмі сказано, що всі, хто бажає жити благочестиво в Іісусі Христі, будуть гнані. Тому, так чи інакше, більшою чи меншою мірою, Церква переживатиме труднощі. Але Господь завжди подасть допомогу й сили. У цьому нас переконує 2000 річна історія нашої віри. Сьогодні держава лояльно ставиться до Церкви, у суспільстві слово Церкви має авторитет. Проте після багатьох років гонінь нам ще важко повною мірою нести слово проповіді, оскільки ми тільки відроджуємося. Тим, хто прийшов у Церкву, а серед них і пастирі, й місіонери, й просто миряни, які несуть проповідь про Христа своїм рідним і близьким, — ще належить багато чого усвідомити й пережити в контексті церковного вчення і законів духовного життя, удосконалитися духовно, стати мудрішими, щоб мати внутрішню міць і бути більш досвідченими в духовному наставництві. Сенс нашого відродження не тільки в поширенні вчення й відновленні храмів, але в осмисленні й отриманні духовного досвіду Церкви в умовах сучасного життя. А це процес непростий, це духовна боротьба, боротьба з безліччю спокус, і потрібен час, щоб стати досвідченим у цій справі.
— Християнин не тільки громадянин Небесної Вітчизни, але й земної. Чим мають керуватися православні християни, щоб правильно оцінювати відносини між Церквою і державою?
— Насамперед ми повинні покладати усі надії на Бога, тому що в Його руках будь-яка влада, будь-яке начальство. Потрібно уникати брехні. Не обманюватися самим і не поширювати брехні. Важко не помилитися, тому що християни схильні довіряти людям. Апостол говорить про те, щоб ми не були дітьми розумом. Це означає, що потрібно багато аналізувати, розмірковувати. Людська влада не ідеальна, тому нам іноді доводиться з двох бід вибирати меншу. У Святому Письмі сказано, що будь-яка влада від Бога. Тут можна пригадати духовне повчання преподобного Амвросія Оптинського: «Не маєш чеснот — терпи скорботу». Ці слова можна віднести й до цілого народу. Якщо народ не навертається до Бога, не покладає в основу стосунків принципи добра, істини — скорботи неминучі. Якщо ж повертається до чеснот, до Бога, Господь подає благоденство й тишу.
— Сучасне життя нашого суспільства тісно переплітається з життям інших держав. До нашої країни приїздить велика кількість іноземців, які привозять свої традиції, культуру, віру. Ви, Владико, служили за кордоном. Як Ви вважаєте, чого б ми могли повчитись у західних країн або тієї ж Америки, а що все ж таки може нам зашкодити?
— Прикладом для нашої країни може бути соціальне служіння, турбота про ближнього, уважність до людей немічних. У багатьох країнах інвалідам створюють елементарні умови для їхнього побуту, щоб, наприклад, було неважко вийти з під’їзду або сісти у громадський транспорт. Слід зазначити й високий рівень культури, який виявляється у збереженні своїх національних традицій і досягнень, дбайливому ставленні до пам’ятників старовини і водночас — в інтересі й повазі до інших. Також ми можемо повчитися достатній продуманості і, що важливо, дієвості державних законів. Коли країни колишньої соціалістичної співдружності вступали до Європейського союзу, перед ними стояла одна з важливих вимог: щоб церквам було повернуто майно, яке колись їм належало.
Якщо говорити про те, з чого не варто брати приклад, то, напевно, це значна кількість напрямів, які утворилися і продовжують утворюватись у західному християнстві. Таке розмаїття не є демократією і свободою, це, швидше, релігійний авантюризм, зловживання свободою, даною нам від Бога. Сумним фактом є поступовий відхід деяких країн Європи від християнства. Напевно, це якоюсь мірою спричинене соціальним благополуччям, впевненістю у людських силах, а також тим, що велика частина західних християн не відчула на собі гіркоти правління атеїстичного режиму.
— Важливим розділом церковного богослов’я є есхатологія — вчення про кінцеву долю людства. Мабуть, цим питанням неможливо цікавитися без певного хвилювання або занепокоєння. Ми знаємо, що у зв’язку з цим серед віруючих раз у раз виникають, а то й посилюються апокаліптичні настрої. Як знайти золоту середину між панікою і байдужістю у цьому питанні?
— Людина легко впадає у крайнощі. Дуже важко утримувати рівновагу в духовному житті. Цього потрібно навчатися. Сприйняття людьми вчення про останні часи коливається від бажання бити на сполох про небезпеку, викликане страхом перед випробуваннями, до бажання ще насолодитися земним життям, не думаючи про погане. Щоб розібратись у собі, потрібно уважно прислухатися до своїх почуттів. Якщо ми, християни, із роздратуванням, ненавистю, презирством, вважаючи, що охоплені праведним гнівом, свідчимо про кінець світу, то це свідчення ґрунтується на гордині й чуже духові Церкви. З особливим дерзновенням могли говорити й викривати людські гріхи великі праведники. Але їхні викриття були пройняті ненавистю до гріха і любов’ю до людей. А ми далеко не ідеальні, тому повинні бути набагато скромнішими. Коли ж ми намагаємося потурати своїм духовним лінощам, виправдовувати свою неквапність у добрих справах і говоримо, що кінець світу ще не скоро, то, по-перше, забуваємо про те, що смерть може наздогнати нас у будь-який момент, і ми повинні будемо дати відповідь за свої справи. А по-друге, ми грішимо підлещуванням людям, а не любов’ю до людей, присипляючи їхнє духовне пильнування і тверезість.
— Владико, що потрібно для того, щоб почути голос Церкви?
— Голос Церкви — це голос Істини. Христос для того і створив Церкву, щоб Істина могла бути збережена і передавалася тут, на землі, серед мінливості, несталості й хибності грішної природи людини, і щоб людина могла прилучитися до Істини. По-перше, ми повинні розуміти, що природа Церкви — природа Істини — таємнича, тому таїнством є покликання людини Богом і сам відгук людини на це покликання. Хоча ми можемо знайти багато схожих прикладів приходу людини до Бога, але у кожного цей шлях глибоко особистий і не може бути переказаний вповні. По-друге, подібне пізнається подібним. Церква свята і досконала, тому, щоб почути її голос, потрібно прагнути цієї досконалості, відмовитися від схильності до тлінного, недосконалого. До того ж, щоб почути голос Церкви, потрібна благодать. А як сказано у Святому Письмі: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1 Пет. 5: 5), тому, щоб почути голос Церкви, потрібне смирення. Смирення перед Богом, перед святими, які досягли досконалості; смирення в усвідомленні своєї недосконалості й визнанні духовного авторитету Церкви, яка говорить устами святих. У міру того як людина бореться зі своїми гріхами й духовно очищується, вона чіткіше і ясніше чує голос Церкви, розпізнає фальш і, нарешті, стає не тільки слухачем голосу Церкви, але і його носієм. Про це можна ще багато міркувати, але обмежуся поки сказаним.