ФестЗМІ. Між рядками щоденника

Того вечора зателефонував Владика і благословив в кінці жовтня збиратися в Київ, на «Покровські читання» — представником від єпархії.

Збираюся. Готуюся. Планую на тих «Читаннях» щось почитати. Тематика густа, а голова пуста… І раптом, в Інтернеті, натрапляю на запрошення взяти участь в Першому Всеукраїнському Фестивалі православних ЗМІ. Вже й сайт відкрито — ФестЗМІ.орг називається. Це ж моє! Це ж я тим «православним засобом інформації» себе і вважаю от уже не один рік.

Прошуся у Владики «переграти» моє відрядження. Без зайвих запитань благословляє. Збираюся. Готуюся. На сайті Фестивалю розміщую презентацію друкованих і інтернет-видань нашої єпархії. Все ж, окрім газети, маємо ще й ряд цікавих інтернет-сайтів самого різного спрямування.

Звертаю увагу, що на сайті Фестивалю, серед учасників презентації оголошено рейтингове інтернет-голосування. І наша «Волинь Православна» з її сайтами-земляками конкретно пасе задніх серед майже шістдесяти проектів поданих завчасно учасниками заходу.

Аж защеміло десь там, де оце у всіх щемить. От, думаю, добре донеччанам з дніпропетровчанами — вдень сталі наварили, труб накатали, машин наклепали, політиків пом’янули і гайда на цілий вечір до комп’ютера — за своїх «рейтингувати». А мої волиняни на гриби з ягодами всю осінь в Бога дощу просили-просили і таки випросили. З лісу не витягнеш. Тай на комп’ютера з Інтернетом на тих грибах не заробиш, а значить підтримки не дочекаєшся. Що робити?..

Домовляємося з редакторами наших сайтів розмістити прохання до читачів «підтримати та проголосувати…». «Волинянам всього світу» навіть розказали, на яку кнопочку потрібно натиснути (це так, про всяк випадок). Спрацювало… Та ще й як. Наші читачі між собою зізвонювалися, SMSкалися, конектилися, On-лайнилися — одним словом, наголосували так, що той рейтинг поповз догори, як оті поліські гриби після дощу.

Мені тільки потім, на Фестивалі, «збагнули», що раз інші до такого простого засобу набути популярності не доду.., то значить мої технології можна розцінити, як нехристиянські. Не розцінили! Дякуючи підтримці наших читачів, тисячі і тисячі людей в різних куточках світу дізналися не тільки про «Волинь Православну» та її інтернет-родичів, але й про цей чудовий захід — Фестиваль православних ЗМІ.

Згрібаю в сумку декілька останніх номерів «Волині Православної» — на презентацію. Їду в Київ…

Гарно зустрічають. Розміщують в готелі. На шию чіпляють ярлик (бейджик називається) — щоб свої впізнавали, чужі не чіпали, а головне — не загубився у столиці.

Наш Фестиваль проходив в рамках VII міжнародного кінофестивалю «Покров».

9 жовтня. Будинок кіно. О 18-00 в переповнену залу заходить Блаженніший митрополит Володимир. Як завжди, коротким, але змістовним словом благословляє на початок доброї справи.

Далі читають вітальні слова від імені Президента та інших високопосадовців, запрошених, але відсутніх. З промов тих, що були присутні і говорили особисто, не запам’ятав нічого — шаблони в моїй дирявій голові давно не тримаються. Правда, з вуст одного відомого політика пролунало гарне порівняння: «Як ВІЛ-інфекція вражає і робить неспроможним до боротьби за життя людське тіло, так інфекція безвір’я робить неспроможною до повноцінного життя душу людини».

Презентаційні покази православного кіно того вечора закінчилися переглядом художнього фільму «Поп». Головну роль отця Олександра зіграв Сергій Маковецький. Правдивий образ сільського священика, що ніс свій послух в умовах фашистської окупації, жертовність його дружини — матушки, не залишили байдужими нікого — зал плакав. Маковецький, що приїхав на прем’єру — плакав. Зал стоячи довго-вдовго аплодував — Маковецький був розчулений.

Якраз перед тим, я, на прохання волинських священиків, готував у газету статтю-пояснення на провокаційний антицерковний серіал «У Бога за пазухою» каналу «1+1». Глянувши на залу в кінці фільму, я знайшов несподівану для себе відповідь. Глядачі, переважно молоді люди, заповнили величезну залу Будинку кіно так, що не тільки стояли в декілька рядів у проходах між рядами, але й сиділи на підлозі перед сценою і навіть по боках самої сцени. Так, протягом чотирьох годин. І все одно, усі бажаючі не вмістилися.

Це у той час, коли вечірній Київ приготував для молодих людей стільки принад, стільки розваг, стільки місць дозвілля. Ні, не спокусилися, надоїло, прийшли на православне кіно. От вона відповідь американським власникам «1+1»: не хоче молодь долучатися до «подвигу» батьків — роками біля телеекранів перебирати чужу брудну білизну. Молодь шукає чисте повітря для своєї душі. Шукає наполегливо. Шукає не в словах, а в очах і вчинках. А знайшовши — плаче від радості. Спрацювало євангельське «прииди и виждь».

От ці сльози на очах молодих глядачів і порадували мене не менш, аніж сам фільм.

10 жовтня. Другий день Фестивалю. Кінотеатр «Зоряний». Тут ми і познайомилися.

Ми — це чималий гурт з усієї України тих самих диваків-ентузіастів, котрі служать Богу в якості священиків і псаломщиків, вчителів недільних шкіл і просто пенсіонерів, але при цьому творять ЗМІ по-православному.

Познайомилися — тому, що раніше хоч і знали один одного через дрібненькі підписи під цікавими публікаціями, бачили крізь шпальти газет і монітори комп’ютерів, а тепер зазирнули у вічі, доторкнулися серцем до серця. Всі говорили однією мовою — мовою закоханих у свою справу. Це мабуть головне досягнення ФестЗМІ.

А далі був «круглий стіл». Ми сиділи на м’яких кріслах перед Wi-Fi-обладнаною сценою. І головування досить досвідченого у своїй справі і креативного (в розумінні — творчого) протоієрея Георгія Коваленка дало нам можливість щиро та відкрито окреслити бачення основних принципів християнської журналістики.

Зізнаюся щиро. Мені доводилося бути учасником багатьох круглих і подовгастих столів, але вперше — не хотілося спати. Було цікаво. Було бажання працювати.
Після перерви розпочалася презентація друкованих, теле і інтернет-проектів. Представник нашої єпархії, тобто я, мав презентуватися п’ятим. У мене шок — підготовлений мною текст презентації залишився в готелі. Забув. Готель в іншій стороні Києва. Бідна моя голова…

Далі — гірше. Мої колеги презентуючи свої професійно оформлені кольорові та глянцеві, інтернет та друковані газети і журнали, сайти і телепередачі — між рядками… скаржилися. Скаржилися на те, що приміщення, виділені під редакцію — тісні; ноутбуки, подаровані архієреєм, старі; цифрові фотоапарати — малопіксельні, спонсори — скупі, штат — недостатній, а розповсюдження — тільки по Україні.

Я сидів і спітнілою рукою тримав своє дітище — «Волинь Православну». Що я скажу? Чим похвалюся? На що поскаржуся?

Перед очами постала моя «редакція» — невеличка кімната сина. Протягом вісімнадцяти років він бачив мене щодня, але зі спини. Тато за комп’ютером! Тато працює! Ось так і виріс — за спиною.

А ще згадалася моя матушка, котра з таким розумінням ставилася до того, як я систематично, двадцять років підряд, зраджував… все з тим же комп’ютером. Черговий номер єпархіальної газети — це вам не жарти!

Було й чимало курйозів… Вранці маю віддавати газету в друкарню. Пізно вночі завершую верстати. Роздруковую. Дзвоню до коректора, тоді ще незаміжньої жінки — до ранку потрібно перевірити. Вона чекає мене біля під’їзду свого будинку. Передаю папку з газетою. Розвертаюся до свого авто і тут… Знайома прихожанка песика вигулює. Та й так лукавенько вітається: «Слава Богу, батюшка. А ви тут…» і багатозначно замовкає. А що «я тут», хіба кожному в дві години ночі поясниш, що я тут не песика прийшов вигулювати. Я тут «Волинь Православну» творю!

Коректор наша тепер має сім’ю: гарну, дружну. А над газетою працює — тримаючи одною рукою майже дворічну Катрусю, а іншою притискаючи тримісячного Володю.

А ще згадалися мої «всеукраїнські» розповсюждувачі-пенсіонерки — Людмила Федорівна та Віра Калениківна. Одна в притворі храму, інша на міському ринку — в спеку і мороз, в сонце і дощ — безропотно, дванадцять років підряд свідчать нашим сучасникам, що Волинь була і є православною.

За спогадами дійшла черга і до мене. Виходжу на сцену. Стаю за трибуну. Своїми короткозорими очима оглядаю зал. Оце так… Примружився. Ні, здалося… Здалося, ніби наш Владика Никодим серед присутніх. Здалося, але підбадьорило — свої і на відстані підтримують.

Ні, не вправі я підвести тих, хто мені довіряє!

Під час презентації розповів присутнім, що таке творити православне ЗМІ на Західній Україні, коли свідчиш про Православ’я не стільки завдяки, скільки всупереч… Здається перейнялися. Оцінили.

Третього дня, в неділю, звершували Літургію в храмі на п’ятому поверсі телеканалу «Глас». Храм — телеканал — інформаційний шок. Про це має бути окрема розповідь.

Обідня пора. Лавра. В резиденції Блаженнішого — прийом. Сподобився грамоти Священного Синоду з рук Митрополита Володимира та півсумки подарунків.

Спіймав себе на думці — і приємно, і дивно одночасно. Двадцять років я намагався бути Христовим «засобом масової інформації». Скільки за той час було «нагород» — і від своїх, і від чужих: і докоряли, і рота закривали, і глузували, і навіть виганяли… А тут — на тобі… і честь, і похвала. Та ще й на папері засвідчена.

Далі братня трапеза і розширене засідання клубу головних редакторів. Засідали довго. Кожному була можливість висловитися про наболіле. Найбільша втіха від можливості спілкуватися з колегами, однодумцями — жертовними і щирими людьми.

12 жовтня. Понеділок. В кінотеатрі «Зоряний» завершується презентація православних медіа-проектів. Для себе відкриваю багато нового, несподіваного.

Вечір. На 18-00 у Будинку кіно закриття кінофестивалю і ФестЗМІ. Наша делегація припізнилася — презентувалися усі і досхочу. В фойє натовп тих, хто не попав у залу. Нас проводять з «чорного ходу». Тут навіть стоячих місць катастрофічно не вистачило. Такі черги і «давки» я востаннє бачив ще на початку 80-х в гастрономах… біля горілчаних виробів. Ще раз переконуюся, що духовна спрага зростає по мірі наближення до джерела.

А в той час, на сцені оголошені кращі серед кращих. Вітання. Нагороди. Подарунки. Інтернет і друковані ЗМІ нашої єпархії в числі перших. Зобов’язує.

На завершення українському глядачеві презентовано фільм «Цар» Павла Лунгіна. Автор відтворив лихоліття правління Івана Грозного. Складнощі державно-церковних стосунків. Я сприйняв, як фільм-попередження, фільм-проекцію. Перед виборами — потрібний фільм.

Закінчилося. Нехотячи прощаємося. Обіцяємося один одному писати і телефонувати. Ще раз взаємно звіряємо координати. Стукіт вагонних коліс пробує загіпнотизувати і розслабити. Не вдасться!

Інтернет-журнал «Амвон»