Посадова особа з людським обличчям

Журналістські нотатки

Чи багато хто з нас може згадати хоча б один випадок зі свого життя, коли Посадова Особа (не те щоб владна, а може просто посаджена на певний Стілець для виконання певних обов’язків) вийшла за межі своїх посадових обов’язків і проявила звичайну чуйність і людяність? Точніше буде запитати так: невже Людяність дійсно є чимось таким, що не може бути притаманним Посадовій Особі? Чому Посада часто перетворює Особистість на безликий гвинтик соціального механізму з найменуванням Посадова Особа?

Частина 1. РОЗДУМИ НА ТЕМУ

Згадався мені Діоген, який серед білого дня ходив із ліхтарем у руках розшукуючи Людину. От і я «вдень з вогнем» шукаю бодай відблиск людяності на безлічі облич Посадових Осіб і, слава Богу, знаходжу. Але, як виняток, дуже рідко. І душа, зустрічаючись з Людиною, радіє — святкує Зустріч. Адже великим святом є Зустріч Особистості з Особистістю. Зустрівшись, ми залишаємось відбитками в серцях один одного навічно. Як це відповідально?! І як прекрасно! Тим більше дивує настроєність більшості Посадових Осіб на механічне спілкування.

А справа в тім, що такий рівень стосунків звільняє Посадову Особу від певного спектру моральних обов’язків по відношенню до ближніх, себто від людяності, тому й користується такою популярністю. Механічне спілкування надає право (владу) НЕ ЛЮБИТИ ближнього, бути байдужим до нього: тобто НЕ милосердним, жорстоким і, навіть, НЕ правдивим. Функціонер позбавляється відповідальності за все, крім своїх функціональних обов’язків, бо останні замінюють йому всі інші норми міжлюдських стосунків. За межі своїх інструкцій Посадова Особа виходить хіба що для СВОЇХ.

Та насправді ця моральність для СВОЇХ є фальшивою монетою, адже призводить до деперсоналізації, тобто втрати людиною власне особистісних якостей. Людина перестає бути сповна людиною навіть для самої себе — її особистість стандартизується, узагальнюється і, в решті-решт, стирається. Що ж до своїх і чужих, то Христос недарма навчав, що ближнім для нас є кожен, хто потребує нашої співучасті й допомоги, незалежно від того родич він нам, колега, зовсім стороння людина чи, навіть, ворог. Той хто забуває про це, втрачає людське обличчя, бо воно перетворюється на маску. Така людина лише зображує, імітує життя, але не живе, грає роль Особи, але не є такою.

Крайнім проявом моральності тільки для СВОЇХ була злочинність фашистської системи. Факти свідчать, що офіцерам СС, котрі служили в таборах винищення, були притаманні найвищі засади моральності, проте прикладання всіх цих норм різко обмежувалось сферою СВОЇХ і СВОГО. ЧУЖИХ ці кати просто не вважали за людей. Ось такий фактаж ...

Частина 2. ІСТОРИЧНА. ПРО ДЕМОКРАТІЮ

Не будемо зараз говорити наскільки реальними є наші уяви про демократію. Наголосимо хіба що на тому, що спеціалісти істотної різниці між демократією і тоталітаризмом не бачать. Більше того, за висновками фахівців, з впровадженням так званої демократії свободи не більшає, а навпаки меншає, адже головним засобом управління при демократичній системі є маніпуляція свідомістю перед якою всі ми — беззахисні вівці. Говорячи словами Макса Волошина: «Коли проголошується свобода слова, закінчується свобода думки». Але зараз про інше.

Ми поговоримо про те, як реагують на демократичні зміни люди, що звикли до умов стандартного (відвертого) тоталітаризму і яких ЗМУСИЛИ «грати» по правилам демократії — тобто ми з вами. А для цього зазирнемо в своє історичне минуле.

Згадаймо, як після лютневої революції 1917 року в містах і селах довелося переходити від урядників та царських чиновників до міліції, самоврядування й «народних міністрів». Те, що тоді відбувалося найкраще описав у своїх щоденниках М. Пришвін — на той час депутат Тимчасового комітету Держ. Думи в Орловській губернії. У звіті до Думи від 20 травня він пише, що в комітети й ради селяни повсюди обирають... «уголовників». «Наш человєк» намагається послати у владу тих, кого не шкода, а ще краще на його думку запросити «німців» — чужих. Адже тягар влади — це нещастя для людини, бо ставить під загрозу її суто людські якості й стосунки. На селі самоврядування взагалі здається неможливим, тому що тут усі свої. «А влада рідню не любить, у влади немає родичів», інакше не уникнути ухилень від службових обов’язків та корупції. «Так выбран Мешков, — пише Пришвін — уголовный, скудный разумом, у которого нет ни кола, ни двора, за то, что он нелицеприятный и стоит за правду — какую правду? неизвестно; только то, чем он живет, не от мира сего». Чужинець для всіх тим більше отримував прав володарювати, чим більше був чужинцем. Близьких людей застерігали від влади. Цей принцип простежується вже від моменту становлення Русі, коли для управління нею запросили варягів. Ось така історія...