Дух степової фортеці
Один сучасний український патріот мріяв побачити запорожців часів Хмельницького. Бідолаха не знав, що ці славні запорожці могли скарати на горло усіх наших патріотів, націоналістів, депутатів, демократів і гуманістів заодно.
Жаль, що немає машини часу. Нашому «щирому» українцю добрий урок не завадив би. Запорожці були б раді прийняти новоприбулого товариша. Його б нагодували і дали роботу десь біля свиней. А вже трохи згодом, за доносом свідків, нашого патріота взяли б під арешт. Його спіймали б на тому, що він зранку й на ніч не читає молитов, не так хреститься і не знає Символу Віри, хоча запевняє, що православний. У протоколі спеціальної комісії було б зазначено, що «сумнівна особа» була визнана носієм невідомої форми «поганського зловір'я». Таку людину, як правило, чекали тривалі катування та нагла смерть. Наприклад, протестантів запорожці топили.
Сьогодні більшість з нас навіть не підозрює про свою цілковиту відірваність від національної духовної традиції. Милуючись архітектурою українських храмів, ми й гадки не маємо, що там відбувається. Ми не знаємо, що таке таїнство та обряд. Не можемо назвати основи віровчення і зовсім не ознайомлені з церковним життям. Ми не маємо православного світогляду і максимум, на що здатні, це освятити сало на Великдень. З такими здобутками вижити в козацьку епоху було неможливо.
Тоді людина мусила чітко визначитись стосовно власної віри і своєю поведінкою підтверджувати зроблений вибір.
На територіях Війська запорізького перебування іновірців без спеціального дозволу суворо заборонялось. Можна було придбати документи, вивчити чужу мову та звичаї, але видати себе за православного було майже неможливо. Запорожці могли викрити іновірця майже одразу. Під час простої розмови православний оперує специфічними поняттями, які доступні тільки своїм.
Байдужа до своєї віри людина в принципі не могла прижитися серед січового лицарства. Щоденний побут запорожців узгоджувався з церковними вимогами, які неможливо витримати поза вірою. Спільне життя в казармі не дозволяло приховувати своїх звичок та пріоритетів. Тут кожного було видно. Ніхто не міг уникнути виконання щоденних молитовних правил та церковної служби. Спільне харчування не дозволяло порушувати православні пости, які припадають майже на половину календарних днів.
Запорожці мусили утримуватись від статевого життя протягом багатьох років і довічно. Окреме проживання в паланках постійно контролювалось і часто було більш суворим, ніж у самій фортеці.
У січовій церкві правилось щодня за чернечим уставом. При читанні Євангелія козаки наполовину виймали шаблі з піхов на знак своєї готовності захищати православну віру. Вони любили порівнювати себе з мальтійцями і багато в чому були справді схожі з релігійним орденом.
Як і будь-які православні, запорожці відрізнялись один від одного рівнем благочестя. Однак кожен із них був носієм православного містичного досвіду. Січовий лицар не міг уникати головних церковних таїнств — сповіді та причастя. Інакше це б одразу помітили і вжили б відповідних заходів. Тоді той факт, що приймати причастя без страху Божого та віри небезпечно для життя, був загальновідомим. Отже, лишалось або щиро прийняти віру, або тікати геть.
Вивчати українську історію поза православним розумінням немає сенсу. Не можна логічно пояснити вчинки людей, які замість державності та добробуту шукали вічного спасіння.
Між нами та козацькою культурою пролягає не просто час, а радикальна різниця принципу буття. Найосвіченіший сучасний інтелігент міг би вразити запорізьку громаду своїм «скотоподобієм». Суспільство, яке ми створюємо, на думку запорожців — це світ «бісоводимого народу». Наш закон про релігію та фантазії стосовно прав людини могли викликати у кошових товаришів бажання різати всіх без розбору.
Для степового лицаря земне життя було тільки мистецтвом помирання заради життя вічного. Коли якось запорожцям довелось супроводжувати звільнених із кримського полону православних українців, частина людей забажала повернутись назад, їм сумно було покидати місця, до яких вони вже звикли. Запорожці відпустили бажаючих, а потім відрядили спеціальний загін і всіх винищили. Для них це був надійний спосіб врятувати християнську душу від вічної загибелі. Козаки свідомо йшли на цей гріх, поступаючись своєю совістю заради спасіння ближнього. Поглянувши сьогодні на український хрещений люд, який забув, де храм стоїть, вони зробили б з нами те саме, проливаючи при цьому гіркі сльози.
В одному селі під Києвом збереглась старовинна козацька церква. Вона діяла більш ніж триста років поспіль. Але з двох тисяч дворів приходило на недільну службу не більше десятка стареньких пенсіонерів. Навряд це можна списати тільки на радянську владу. Може, ми здавна мріяли бігати за комсомольцями, тільки боялися козацького гніву?
Незважаючи на церковне відродження та активну відбудову храмів, загальна кількість справжніх православних християн в Україні лишається мізерною.
Нам страшно йти за козаками, бо якщо сьогодні утопити сектантів, всі води вийдуть з берегів. Уже не сяде мученик за віру на палю обабіч дороги. Там тісно від оголених дівчат. Ми уже не можемо наздогнати останнього п'яничку-січового, що читав акафісти напам'ять. Коли криваві розбишаки співали на кліросі псалми — дух степової фортеці лякав лукавих за морями. Тепер вже нікого боятись. Ми хочемо спокійно жити за своїми поняттями, де Бог — наче казка, церква — як пейзаж і козаки — як залишки народного фольклору.
Опубликовано: 16/03/2007