125 років під покровом Божої Матері

Одним із найдавніших свідчень існування церкви у с. Березоточа можна вважати розповідь, записану В. Милорадовичем у «Снітинській старині» (1898): «Между Волчком и Бересточью залегла унылая, солонцеватая равнина, на краях которой то здесь, то там мелькают лески, а в самом конце, у берестоцких мельниц под озером погребено село. Об этом селе уцелело только коротенькое воспоминание: «...на Муховаци було село, та запалось. Як выгоняют скотыну, та гукають, так щось и там, пид землею озываецця, балака, а проты великодня, бъють у вси дзвоны». Ця легенда припадає приблизно на кінець XVI ст. Становлення і розвиток Березоточі починається з кутка Білики, довкола якого у XVII ст. вже були також інші кутки: Раки, Струсівка, Голотинці та Гуляївка. Коли кількість населення зросла, з’явилася необхідність будівництва церкви.

У середині XVII ст. такий храм уже існував. У виданні «Полтавская єпархія в ея прошлом и настоящем» (А. Грановский, Полтава 1901) знаходимо таке свідчення: «Есть свидетельство существования церкви в 1738 г. это именно Апостол печ. Киев 1722 г. с надписью: «сия книга, глаголенная апостол, куплена Евномиею Прокоповною Касянихою за цену руб. 3 з гривнею и придана к храму Покрова Пресвятыя Богородицы в селе Березоточи, сотни полковой Лубенской, за священства того часа попа Андрея Ивановича и будучи на тот час ктиторей Ст. Беличенка и Ивана Микитенка, дабы за ей Евномию жертва Богу приносима была в живих, а за ей мужа Онисима — в мертвих, а куплена року 1738». Грановський згадує також Октоїх 1739 р. з надписом: «1759 коз. Сечи Запорожской куреня Дядковского Вас. Михайлов... для поминовения мене и моих родителей, а именно: иерея Михаила...и прародителей иерея Андрея...». У церкві зберігались і Мінеї місячні від Лубенського вікарія іерея Кулябки. При храмі на той час служили по два священики, що свідчить про обширність парафії.

З дозволу митрополита Самуїла (Миславського) у 1795 р. церква була перебудована. У 1819 р. до неї добудували дзвіницю, а в 1846 зробили капітальний ремонт. Оскільки громада зростала, то виникла необхідність у будівництві більшої церкви, яка і була зведена у 1886 р. Підтвердження цьому знаходимо у вже згаданому виданні А. Грановського, у «Додатковій кліровій книзі по Полтавській єпархії за 1912 р». На стінах другого ярусу дзвіниці знайдено написи, що стосуються часу будівництва. Значна частина написів — будівельні розрахунки. Є також і автографи будівельників. Так, один із написів: «Память Симеона Сапы» може свідчити про ім’я бригадира. В інших не вдалося розшифрувати імен, але в кількох місцях присутня дата — 1886. У доповідних записках настоятеля у період Великої Вітчизняної війни священика Василія Чупиря 1886 р. також вказується як рік побудови.

Про життя парафії у дореволюційний період дізнаємось лише із записів у «Кліровій книзі Полтавської єпархії».

Так, «Клірова книга Полтавської єпархії за 1902 р.» свідчить: «Села Березоточи Покровская церковь деревянная, на каменном фундаменте в одной связи с такою же колокольнею, холодная, построена в 1795 г. Есть церковная библиотека. Женская церковно-приходская школа помещается в собственном доме. Есть земское народное училище, церковно-приходское попечительство, дом для квартиры священника. Земли под ними 1204 кв. сажени, грунтовой десятины и ружной 33 десятины 150 сажней. Жалование в год: священнику — 120 руб., псаломщику первому — 36 руб., второму — 30 руб. Церковь находится от консистории в 130 верстах. Прихожан 1311 душ мужского пола и 1338 душ женского пола. В приходе хутора Яковлевые. Священник — Василий Иванович Савченко — в должности с 1894 г., псаломщики: Иаков Андреевич Зеленский — в должности с 1901 г., Иоанн Иоаннович Негиевич — в должности с 1883 года. Церковный староста — козак Иоанн Алексеев Коломиец». У «Додатковій кліровій книзі по Полтавській єпархії за 1912 р.»знаходимо слідуючий запис: «Села Березоточи Покровская церковь деревянная, на каменном фундаменте в одной связи с колокольней, построена в 1886 г. Одноклассная смешанная церковно-приходская школа, квартира священника 5 комнат — 16 куб. саженей, псаломщика 2 комнаты — 6 куб. саж. Жалование священнику 120 руб. в год, псаломщикам: первому — 36, второму — 30 руб. Ружной земли 33 десятины 150 кв. сажени. Прихожан: привилегированного состояния — 29, казаков — 1997, крестьян — 649. Один хутор в 8 верстах, станция Солоница Московско-Киевской железной дороги — в 10 верстах, почтовое отделение в Литвяках — в 8 верстах. Расстояние до консистории — 130 верст, до благочинного — 8 верст.

Священник Василий Иванович Савченко, псаломщики: Иаков Андреевич Зеленский, Иоанн Иоаннович Негиевич, староста — казак Конон Влад. Ярош».

Після революції храм не закривався і у 20—30-х рр. не перебував у автокефальному розколі. Саме тому богослужіння у Березоточі відвідували і жителі окружних сіл. За розповідями старожилів с. Березоточа, Свято-Покровська церква була закрита під час голодомору. У 1934 р. у ній зробили зерносховище колгоспу ім. Ворошилова. Дзвони знято приблизно у 1937—38 рр. Дзюбаненко Андрій Федорович, 1927 р/н. розповів, що дзвони знімали комсомольці-активісти Перепелиця Лука і Гончаренко Никифор. Для двох молодих людей ця справа була нелегкою, а помічників не було. Щоб зняти дзвони, вони поклали на сходи дошки, натерли їх милом і так спустили вниз. Обоє померли від легеневої хвороби (можливо, туберкульоз).

Офіційно діяльність храму було відновлено 14 грудня 1941 р.

На стіні дзвіниці закріплена металева табличка з написом: «Встановлення хрестів на церкві проведено 1 серпня 1942 року майстром Ручкою Миколою Трохимовичем». Про те, як відбувалася ця подія, розповів очевидець Головко Іван Пилипович: «Коли прийшли німці, богослужіння у храмі відбувались, але, побоюючись, щоб його не знищили, люди завезли віялки з колгоспу і протягом двох тижнів працювали. У 42 році, напередодні дня святого Іллі всі були схвильовані, адже на церкві встановлять нові хрести. Ручка Микола, по вуличному Кодьор, був молодим хлопцем, приблизно 1923—24 р/н. У кузні зробили металічні хрести, а він мав їх встановити. Йому допомагав відставний льотчик, який жив на квартирі у Денисенко Тетяни Антонівни. Попередньо на дзвіниці були встановлені драбини, а на маківці зроблено дощатий поміст. Льотчик піднявся на верх першим і там чекав на Миколу. Хрест прив’язали Ручці до спини двома рушниками, і так він піднявся наверх. Так само хрест було встановлено і на головному куполі. За таку роботу майстрам заплатили 12 пудів зерна: 8 — Ручці, а 4 — льотчику». Подальша доля Ручки Миколи Трохимовича невідома. Одні кажуть, що його вивезли в Німеччину, інші, що розстріляли. Одному Богу відомо, що з ним сталося насправді, але ім’я цього юнака залишилося в історії нашого храму.

Першим настоятелем воєнного періоду був священик Василь Сергійович Чупир. Він народився у 1898 р. у с. Хорошки у родині козака. До революції закінчив Лубенське духовне училище, 4 класи Полтавської духовної семінарії, у 1919 р. навчався на першому курсі Харківського університету. У священний сан висвячений у 1924 р. єпископом Феофілом, вікарієм Лубенським. До 1930 р. служив настоятелем Трьохсвятительської церкви у с. Пулинці Лубенського району. Потім була перерва у служінні до 1941 р., коли він був призначений настоятелем Свято-Покровської церкви с. Березоточа. Жив у Березоточі з дружиною і дочкою Ларисою. Характеризувався як чесна і принципова людина. Його служіння випало у дуже нелегкі роки.

Про те, якими були ці роки і в чому складність служіння, можна судити з документів післявоєнного часу, які були збережені церковним старостою у 60-х роках Білокуром Григорієм Онуфрієвичем.

Після того, як Лубенщина була звільнена від німецьких загарбників, діяльність православних парафій району спрямовувалась не тільки на виконання своїх прямих, духовних обов’язків, але і надавала допомогу Радянській Армії у швидкому досягненні перемоги.

Розуміючи важливе значення перемоги над фашистською Німеччиною, православні ієрархи зобов’язували настоятелів храмів наполегливо працювати, надаючи допомогу Радянській Армії. По благословенню керуючого Полтавською єпархією архієпископа Стефана у 1944 р. у всіх храмах звершувались молебні за дарування перемоги. Крім цього, усі православні громади збирали грошові кошти для повітряної ескадрильї «Полтавщина — переможцям» і танкової колони. У циркулярі за лютий місяць 1944 р. приведені суми коштів, які були зібрані всією єпархією та окремими парафіями. Так, у 1944 р. зібрано 4 млн. рублів, а благочинний Пирятинського округу о. Ілля Дерінов передав для ескадрильї «Полтавщина — переможцям» 20 тис. рублів. Священикам благословлялось також у дні святкування Пасхи збирати пожертви і направляти грошові кошти у відділення Держбанку на рахунок №71, а продукти, речі або інші подарунки направляти до лазаретів або військових частин (циркуляр від 19 квітня 1945 р.)

Наша парафія теж не стояла осторонь цієї важливої роботи. У доповідній записці на ім’я благочинного Лубенського району зазначено: «На Ваше отношение от 13.07.45 г. №36 сообщаю: причт Покровской церкви с. Березоточа в 1944 г. приобрёл облигаций на сумму 1000 руб., билетов вещевой лотереи на 275 руб. От церкви на эскадрилью «Полтавщина — переможцям» — 5000 руб., на патриотические нужды — 871 руб. На танковую колону 5000 руб.

В 1945 г. причт приобрёл облигаций военного займа на сумму 1840 руб., вещевой лотереи на 200 руб., церковь облигаций военного займа на сумму 3000 руб».

Не дивлячись на те, що православна церква активно допомагала державі під час війни, після її завершення з’являється ряд обмежень на діяльність священиків. Таким чином, категорично заборонялись хресні ходи, будь-які освячення за межами храму (колодязів, криниць, будинків і т.д.) Не допускались до прислуговування у вівтарі особи, які не досягли 18-ліття. Для того, щоб звершити священнодійство на дому, потрібна була згода всіх членів сім’ї. Під час посівних робіт або збору врожаю богослужіння «не мали заважати» селянам виконувати роботи. Лише з дозволу уповноваженого у справах релігій інколи, у день святкування Хрещення 19 січня, можна було освячувати воду на Сулі.

У післявоєнний період всі громади, які були відкриті під час війни, мали зареєструватись. Наша громада зареєстрована 22 липня 1944 р. У багатьох парафіях Лубенського району на той час поряд з церковнослов’янською використовувалась і українська мова. Значною мірою це викликало проблеми і непорозуміння, адже, як і сьогодні, не було зроблено чіткого перекладу богослужбових текстів. Використовували літературу, яка перекладалась комісією перекладу Святого Письма і Богослужбових книг під головуванням Варшавського митрополита Діонісія. (У нашому храмі зберігся «Чин похорону» українською мовою, виданий у Луцьку у 1941 р.) Але книг не вистачало, і переклади були недосконалі, тому у богослужіння часто вкрадалися грубі помилки. У зв’язку з цим парафіяни часто зверталися із скаргами до благочинного о. Василія Новосельського. Тому для парафій, де існувала практика звершень богослужінь українською мовою, рекомендувалось не витісняти з використання церковнослов’янську мову, щоб не ображати почуттів віруючих.

Особлива увага приділялась також духовно — просвітницькій роботі. У наказі преосвященного Палладія від 16 червня 1947 р. зазначено: «По имеющимся сведениям, духовенство Полтавской епархии очень мало занимается духовной стороной жизни прихода, очень мало проповедует, совсем не проводит катехизических бесед, не служатся в воскресные дни вечерни. Поэтому, обязываю духовенство, подведомственное мне, неленостно совершать службы Божии как с утра в праздник, так и вечером, за каждым богослужением произносить проповеди, в основном, на евангельские темы. А с осени, за вечерним богослужением завести катехизические беседы. В каждой церкви должен вестись журнал для записи богослужений. В этот журнал систематически записывать и темы проповедей, сказанных за богослужением... благочинных обязываю руководить настоятелями в деле проповеди, проверять их писаные тексты». Важко судити, наскільки точно виконувалось це розпорядження, адже богослужбові журнали і сьогодні ведуться у поодиноких випадках.

Якщо післявоєнний період був біль-менш спокійним, то часи правління Хрущова стали важким випробовуванням для всіх парафій. У цей час закривалося і знищувалось багато храмів. Після війни богослужіння відбувались у всіх храмах окружних сіл, а в кінці 50-х і до початку 70-х рр. практично всі вони були закриті і знищені. Найстрашніше у цій вакханалії те, що беззаконня творилось руками людей, які ще не так давно відвідували храми. Кожного з них у різні часи настигла Божа кара, але те, що знищено їхніми руками, відродити дуже складно, адже з руйнацією унікальних споруд руйнувався і світогляд людей.

З милості Божої і наполегливої роботи парафіян, Покровська церква у Березоточі вистояла і у ці страшні часи.

Особлива заслуга у цьому церковного старости Білокура Григорія Онуфрійовича. За розповіддю його дочки, Зорікової Олександри (1931 р/н.), Григорій Онуфрієвич народився 21 січня 1906 р. у Березоточі в багатодітній селянській родині. Його мати Мотрона відзначалася особливою набожністю і любов до служіння Богу зуміла привити і своїм дітям (брат Григорія Петро служив дяком під час війни). Був одружений з Євдокією Трохимівною, яка народилась 20 січня 1905 р. Вдвох вони виховали 6 дітей.

Під час війни служив у Радянській Армії у ремонтній бригаді, адже був ковалем. Після повернення з війни працював у колгоспній кузні, а з початку 60-х років виконував обов’язки церковного старости. Дружина не хотіла, щоб він був старостою, адже серед парафіян часто виникали чвари. До того ж, і фінансові питання, і всі проблеми, що стосувалися утримання храму, лягали на його плечі. Але він був наполегливим, веселим і суворим. Саме така козацька вдача, мабуть, давала йому сили і натхнення для нелегкої роботи. У липні 1963 р. священик Борис Волошин був переведений на іншу парафію, і коли храм лишився без настоятеля, влада вирішила знищити його. Цьому завадила вся сільська громада на чолі з Білокуром.

У звітних документах за 15—25 вересня 1963 р. знаходимо коротенький запис: «Ездили с Куцик Д. Д. в Москву в совет по делам РПЦ при Совете Министров СССР к товарищу Куроедову». Це була перша поїздка, коли просили не знищувати храм.

Їхнє клопотання прийняли до уваги. Оскільки священика так і надалі не було призначено, у січні 1964 р. Григорій Онуфрійович вдруге їде до Москви. І на цей раз його клопотання задовольнили. Настоятелем було призначено священика Нектарія Голубоярова. Але, після його прибуття на парафію, виникла нова проблема: уповноважений у справах релігій по Лубенському району Полянко відмовлявся реєструвати священика. Кілька разів староста ще їздив до обласного уповноваженого Базавлука і єпархіальне управління. Зрештою, проблема була вирішена, і з того часу подібних труднощів не виникало.

Григорій Онуфрійович на протязі багатьох років ретельно зберігав церковні документи, які стали джерелом цінної інформації про життя парафії.

5 червня 1995 р. у віці 89 р. після недовготривалої хвороби Білокур Григорій Онуфрійович відійшов до Господа, Якому послужив усім своїм життям. Після його смерті діти і внуки передали документи у Свято-Покровську церкву.

Кожен священик, кожен староста в міру своїх сил і можливостей старалися зберегти і прикрасити храм, у якому служили. За весь післявоєнний період і до наших днів храм кілька разів був пофарбований, замінено покрівлю, проводились ремонтні роботи. У 1988 р. збудовано сторожку. У 1991 р. київськими майстрами Кошляком В. М. та Наєнком В. П. було виготовлено сучасний іконостас.

У 80-х рр. до складу парафії входило 19 населених пунктів: Березоточа, Суха Солониця, Вовчик, Вовча Долина, Литвяки, Жовтневе, Снітин, Хорошки, Броварки, Ломаки, Ждани, Шеки, Хитці, Окіп, Крутий Берег, Тишки, Висачки, Кузубівка, Грибище.

Книги обліку хрещень свідчать, що в Березотіцькій церкві хрестили дітей не лише з довколишніх сіл, але і з сусідніх районів. Велика кількість хрещень лишилась без церковної реєстрації, бо часто доводилось хрестити вдома у парафіян, адже батьки не хотіли, щоб стало відомо про хрещення їхніх дітей. Свято-Покровська церква стала місцем, куди із багатьох зруйнованих храмів приносили ікони та церковні книги, які вдавалося врятувати. До початку 90-х років у храмі зберігалась велика колекція старовинних ікон, доля яких зараз невідома.

При храмі було засновано церковний камерний хор «Мрія» під керівництвом Гриша Юлії Михайлівни.

У період з часу відкриття храму 14 грудня 1941 р. настоятелями були такі священики:

• Чупир Василь Сергійович — з 1941 до березня 1954 рр.
• Ярошенко К. — грудень 1954 — листопад 1955 рр.
• Кулик К. А. — січень 1956 р.
• Попов Петро Якович — лютий 1956 — липень 1958 рр.
• Волошин Борис Леонідович — липень 1958 — липень 1963 рр.
• Голубояров Нектарій Григорович — 5 січня 1963 — червень 1966 рр.
• Назаренко Федот Федорович — липень 1966 — січень 1967 рр.
• Кошіль Фотій Григорович — березень 1967—1979 рр.
• Офіленко Володимир Олександрович — з 4 серпня 1979 р.
• Цап Іван Миколайович
• Касьяненко Сергій Анатолійович — 2004—2006 рр.
• Сисоєв Павло Юрійович — 3—15 вересня 2006 р.
• Бабич Василь Іванович — з 22 січня 2007 р.

На сьогоднішній день громада Свято-Покровської церкви живе своїм життям, має здобутки, має і проблеми. Найбільш важливою проблемою сьогодення є проведення ремонтних робіт у храмі. З невідомих причин під час одного з ремонтів даху з церкви було знято водостічні ринви і, в результаті, велика кількість вологи потрапляла прямо під фундамент. Наслідком стало те, що поступово північне крило набирало вологу, і деревина починала руйнуватись. У червні 2007 р. було проведено інженерно-геологічне обстеження стану ґрунту навколо споруди, і в північно-західній стороні виявлено вологість до 50%. За рекомендацією інженера-будівельника Тараненка Г. І. потрібно було якнайшвидше зменшити кількість вологи, що потрапляє під фундамент. Я звернувся до сільського голови Куценка Г. М. з проханням про допомогу у цій справі. Ідея була підтримана, і за допомогою депутатів сільської ради були зібрані кошти для першочергового ремонту. Тоді було зроблено ремонт даху, поставлено ринви, довкола храму підвезено глину для додаткової ізоляції фундаменту. Результатом таких простих заходів стало те, що волога відійшла, і ушкоджені ділянки не продовжують руйнуватись.

За фінансової підтримки директора держспецгоспу «Дружба» Остапчука А. А. закуплено деревину для ремонту дзвіниці і виготовлено затяжні болти.

Влітку 2010 р. Кисіль Р. О. було зроблено обміри та виготовлено креслення фасаду та внутрішньої структури споруди.

У листопаді 2010 р. храм оглянула група фахівців у складі: Семко О.І. Бибик М. В. Бибик В. М., яка розробила рекомендації щодо закріплення несучих арок центрального купола з метою подальшої безаварійної експлуатації споруди.

У всіх питаннях щодо ремонту нас систематично консультує Дмитренко В. І., головний архітектор Черкаської обл., для якого Березоточа — рідне село.

Зараз громада постала перед питанням: де знайти кошти для втілення в життя запланованих робіт, адже у 2011 р. храму виповнюється 125 років. До цієї ювілейної дати хочеться зробити все можливе для того, щоб він і надалі радував нас своєю величчю і дарував людям тиху радість у можливості молитовного спілкування з Господом. У цьому році коштами сільської громади нам вдалося виконати початкові роботи з благоустрою церкви. На початку червня спеціалісти «ПромАльп Суми» почали фарбування центрального купола та дзвіниці. Під час огляду купольного хреста на ньому було виявлено тріщини, і у терміновому порядку нам довелося шукати новий хрест. За благодійної підтримки приватного підприємця Тараненко Вадима хрест було куплено. Але виникли серйозні проблеми із його встановленням, адже висота храму близько 30 метрів. 15 червня для встановлення хреста Лубенським лінійним управлінням магістральних газопроводів був наданий спецкран, і при його допомозі новий хрест засяяв над храмом. Процес встановлення транслювало районне телебачення. Зараз виготовляється хрест і для дзвіниці. 18 червня було завершено фарбування куполів. На даний час церковна громада прагне подальшого продовження ремонтних робіт, адже на Полтавщині лишилося не так багато дерев’яних храмів. Тому питання про його збереження має бути принциповим не лише для самих парафіян. А нам самим не під силу знайти кошти у селі для подальших робіт.

Тому від імені церковної громади звертаюсь до всіх людей доброї волі, які можуть допомогти реалізувати заходи щодо збереження святині. Для нас дорога будь-яка підтримка. Висловлюю глибоке сподівання на Божу допомогу і підношу молитви за всіх, хто не залишиться осторонь цієї богоугодної справи.

Для бажаючих надати фінансову допомогу Покровському храму с. Березоточа повідомляємо банківські реквізити:

Від імені церковної громади Свято-Покровської церкви с. Березоточа і від себе особисто висловлюю щиру вдячність людям, які уже сьогодні роблять посильний вклад у збереження унікального храму:

Остапчуку А. А. та колективу держспецгоспу «Дружба», родині Тараненко Г. І., Дмитренку В.І., Кисіль Р. О., Коломійцю В.О.

Особиста вдячність і членам церковної громади, які не лише відвідують богослужіння, але і особистою, виключно благодійною працею підтримують життя храму, благоговійним співом прикрашають богослужіння.

Як автор даної публікації щиро дякую всім, хто зберіг і допоміг зібрати історичні матеріали про наш храм: жителям с. Березоточа, співробітникам Лубенського музею, Козюрі В. М.

Фото: І. Черничкін, В. Демченко