Вы здесь

Шлях до любові

Шлях до любовіЗТетяною Миколаївною ми знайомі вже кілька років, але тільки зараз я наважилася просити дозволу написати про неї. І, навіть, не про неї, а про її шлях до кохання. Кароока, русоволоса, завжди природно проста і доброзичлива, вона приваблює до себе якоюсь незвичною красою. Не тією шаблонною «90х60х90», ні. Її краса — це внутрішнє сяйво: неповторне, індивідуальне і завжди спрямоване назустріч. Іноді здається, що вона здатна відігріти своїм душевним теплом кожного, хто замерз від занедбаності й нелюбові. А ще, в її очах постійно горить якийсь незбагнений вогник, а в душі — не вщухає спрага до прекрасного, благородного, високого, справжнього... Може тому й шукали вона так довго того, хто дійсно є її другою половинкою?

— Якраз навпаки, мені дуже швидко здалося, що я вже його знайшла. Проте, ні я, ні мій перший чоловік не були готові до шлюбу. Нам просто було добре разом. Ми підходили один одному в тому смислі, що «харчувалися» один одним без шкоди для здоров’я. Але кожен жив тільки заради себе, для себе. Брати відповідальність за іншого ми не були готові, тим більше — ніхто і ніколи про це нам не говорив. Тому, коли наша сім’я розпалася, ми навіть не зрозуміли, що це — трагедія.

— З егоїстичних міркувань сходиться більшість пар, однак багато кому вдається зберегти шлюб. А з появою дітей він міцнішає, бо ми дорослішаємо. Саме діти навчають нас самопожертві.

— Я згодна з цим. Однак і Ви погодьтесь, що більшість пар сьогодні розпадається саме після народження дитини, і причина цього в егоїзмі партнерів. Раніше хоча б страх соціального осудження утримував від розлучень. Нині ж залишається уповати хіба що на совість.

— Та чи можна назвати шлюбом життя двох, якщо вони разом лише тому, що зобов’язані? А як же любов? Свобода?

— Всі ми прагнемо щастя, тільки не знаємо де його шукати. Коли любов проходить, ми вважаємо, що помилилися в партнері. Однак любов — це не тільки даність, це ще й завдання. Ми повинні ТВОРИТИ свою любов, творити один одного. Без цього любов обов’язково мине. Тільки ніхто не буде в тому винен, крім нас самих.

— Як це?

— Не можна вимагати від партнера ні любові, ні бездоганності. Взагалі не вимагати потрібно, а вирощувати. В кожному з нас приховано потенціал довершеного й прекрасного, тільки його треба розгледіти в іншому, не зважаючи на всі його невідповідності. В цьому секрет творчої сили ВІРИ, яка є невід’ємною складовою справжньої любові. Існує дивний образ поля, яке, перш ніж зібрати врожай, потрібно засіяти. І сіяти потрібно саме ту культурну рослину, врожай якої ми хочемо зібрати. Хочеш отримати любов — спочатку посій любов! Хочеш увагу — посій увагу! І сій не для того, щоб отримати, не для себе — сій в інших і для інших! А ми що робимо? Зустрівшись, ми з радістю пожинаємо плоди чужих зусиль. Добре, якщо для нас хтось потрудився на славу, приємно. Та любити більшість з нас всеодно не вміє. Ціле життя дається людині для того, щоб навчитися любити. От і потрібно ВЧИ-ТИ-СЯ! Разом, у сім’ї вчитися, а для початку це потрібно хоча б усвідомити. Пам’ятаю, хтось із старців радив юнакові, що мріяв стати монахом, одружитися, тому що той… не вмів любити.

— Отже, причина багатьох непорозумінь у сімейному житті в тому, що ми не правильно розуміємо його суть? Не правильно розставляємо акценти?

— Саме так. Акцент у нас завжди на «Я», замість «Ти». Ми не хочемо служити. Ми жадаємо, щоб служили нам. Однак, головний секрет любові у самопожертві. Інший нам потрібен для того, щоб навчитися служити, допомагати йому, щоб турбуватися не про свої, а про його потреби. В цьому сенс життя. Ми повинні забути себе заради іншого. Тільки так і можливо досягти щастя. В протилежному випадку людина чим далі, тим більше страждатиме, і змушуватиме страждати всіх довкола.

— Ви вдруге вийшли заміж по-любові?

— І так, і ні. Любов — це мета, ціль. Спочатку існує лише закоханість, яка сама собою в любов розвивається дуже рідко. Є люди, що не розуміють цієї простої істини. Любов — це праця над собою заради… іншого. Ніколи не можна працювати тільки заради себе — це шлях до саморуйнації... Зустрівши свого другого чоловіка, я вже не шукала «товар», чи «продукт». Я шукала людину. А людина — це не об’єкт, це — суб’єкт. Вона цінна не по відношенню до мене, а сама по собі. Внутрішній світ іншої людини — ось що має цікавити нас при зустрічі. І кожен з нас реалізується настільки, наскільки допомагає реалізуватися іншому.

— Ви навчилися цьому на власному гіркому досвіді, і, мабуть, більшість з нас приречена проходити через це?

— Не обов’язково. Потрібно відродити культуру виховання. Ми повинні вчити наших дітей основам християнської етики, без яких не можливо виростити Людину. А щодо досвіду, то хіба мало людей, які не вчаться на своєму досвіді, не вміють вчитися? Далеко не кожен, пройшовши «крим і рим» усвідомлює, що жив не правильно. Часто трапляється протилежне. Люди вкорінюються в егоїзмі, чванстві, озлобленості, розпусті, бо не мають внутрішньої сили змінитися, навіть розуміючи ганебність свого життя.

— В чому тут секрет?

— Немає ніяких тут секретів. Особисто я змінилася не завдяки гіркому досвіду, а завдяки Богові! І другий мій шлюб — це Його Любові світлий дар. Знаєте, якщо двоє усвідомлюючи все вищесказане, разом ідуть до Бога, їм ніщо не загрожує. Чим ближче ми підходимо до Бога, тим ближчими стаємо до людей і… один одному. Божа любов оберігає наші немічні серця, якщо вони віддані Богові.

— Зараз так багато говорять про Бога…

— Я розумію, що ви хочете сказати. Цей пафос сектантів! Особисто мені дуже шкода тих людей, котрі вчепилися за крихти любові, навіть псевдолюбові, запропоновані сектантами. Коли я вперше увійшла до православного храму, звісно без платка і у брюках, мені добряче перепало від якоїсь бабці. Та вже тоді я розуміла, що прийшла не до неї, хоч і гірко було замість очікуваної уваги до свого душевного болю зустріти байдужість, навіть точніше — агресію. Водночас я усвідомлювала, що не гідна іншого прийому в Домі Божому, і спрага за Богом подолала образу. Тепер я намагаюся жити і для таких «бабць». Вони ходять до церкви, але в їхньому житті не вистачає любові. Не в Церкві Православній, а в житті цих бабць. Вони не можуть вмістити в себе Божої любові, тому й хочуть її привласнити. А Любов — це свобода, тільки не плутайте її зі свавіллям. Любов — це рух від себе, а не до себе. А ще, любов — це Божий дар, який треба належним чином прийняти й оберігати. І не існує кращого способу збереження Божих дарів, як їх роздача. «Що віддав, те й твоє», — сказано в Біблії. Знаєте, я впевнена, що милістю Божою недоброзичливість бабць у православних храмах перетворилася на своєрідний Божий дар для початківців. Адже таким чином вони навчаються, переступивши поріг храму, переступати й через власну гординю. Якщо особистість здатна витримати атаку на своє «Я», здатна вийти зі стану самозакоханості, значить вона вже доросла і до Церкви. Якщо ні, то відвернеться й повернеться до свого — замкненого на собі — кола. Адже поза Христом і Його Церквою будь-яка любов залишається не більше ніж переодягненим, замаскованим егоїзмом.

— Отже, Ви знайшли Бога і сімейне щастя водночас?

— Спочатку таки знайшов мене Бог. Він відповів на заклик мого серця, коли я шукала Любові.

У Тетяни Миколаївни двоє вже дорослих дочок і одна внучка. З другим чоловіком вони живуть уже більше десяти років — душа в душу — і жодного разу не посварилися. Хоча й повірити в таке важко.

Бесіду провела і записала
Світлана Коппел-Ковтун
(Ім’я співрозмовниці за її бажанням змінено)

Журнал «Мгарский колокол»: №38, март 2006